Біографія
Володимир Федорович Цюпко (народився 1936, с. Осипівка, Кіровоградської обл.) – живописець, монументаліст, графік. Дружина – Світлана Юсім (1941 – 2022), художниця; син – Іван Цюпко (1973 р. н.), художник, фотограф.
1961 – закінчив Одеське державне художнє училище ім. М. Грекова.
Від 1962 – учасник мистецьких виставок, зокрема й неформальних «квартирних».
1970 – закінчив Ленінградське вище художньо-промислове училище ім. В. Мухіної, рф.
1980 – член Національної спілки художників України.
1992 – член мистецького об’єднання «Човен», Одеса.
1993 – член Національної Асоціації мистців.
1994 – лауреат виставки «Українсько-французькі зустрічі», Київ-Хуст.
1996 – перша премія виставки «Арт-клуб-96», Хмельницький.
1998 – член мистецького об’єднання «Мамай», Одеса.
2001 – заслужений художник України.
Живе і працює в Одесі.
Володимир Цюпко з дитинства, відколи ще пас корову в рідному селі, мріяв стати художником. Писав листи до редакції газети з питанням де можна вивчитись на художника. Редакція відповіла, що в Одесі. Лише бажання виявилося замало – без відповідної підготовки «провалився». Відтак вирішує їхати до Києва. І знову – халепа. Селянам в СРСР, неначе кріпакам (повна паспортизація селян відбулась 1974 р.), паспортів не видавали. Інший би змирився, але Цюпко міцний характером.
Хлопець бере Конституцію та йде до голови сільради. Але там йому порадили не морочити голову і йти працювати. Цілеспрямований, він досягнув мети. Впродовж року Цюпко відвідував студію Вайсберга, працював на будівництві, потім вступив до Одеського художнього училища. Критично осмислюючи роки навчання в Одесі, вирішує продовжити його в Київському художньому інституті, але невдовзі вступає до Ленінградського вищого художньо-промислового училища ім. В. Мухіної, найкращого тогочасного мистецького вишу.
Не дивно, що після усіх випробувань, репресії батька, Цюпко не визнавав догматичного соцреалізму, а поповнив лави одеських нонконформістів, яким був притаманний пошук нових форм самовираження, творча свобода та індивідуалізм. Відтак бере участь у так званих квартирних виставках.
Ще наприкінці 1980-х років художник говорив: «Особистість людська спроможна чогось досягнути тільки через самозаглиблення, через пра-пра-пра, через ті якості, які несуть нам гени. Бо гени – як коріння. Як розпросториш коріння – так і винесеш крону. Те саме й з мовою. Мова не засіб, а можливість пірнути до глибин, до витоків буття народного. Відтак і до народного мистецтва».
Митець свідомо не пише пейзажі, натюрморти, тематичні картини. Його абстрактні твори, що часом балансують на межі із фігуративністю – то живописна поезія про незбагненні душевні глибини, про незнищенне українське коріння, про безкраї українські поля і лани, про торжество світла і духу.
