Біографія
Петро Іванович Гончар (народився 1949, с. Лип’янка, Черкаська обл.) – художник-монументаліст, живописець і музеєзнавець. Прийомний син Івана Гончара, етнографа і колекціонера.
1972 – закінчив Київський державний художній інститут.
1972 – 1993 – працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.
Від 1987 – участь у мистецьких виставках.
1988 – член творчого об’єднання «Погляд» (Київ).
1992 – член творчого об’єднання «Братство преподобного Аліпія» (Київ).
1992 – член Національної спілки художників України.
Від 1993 – директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», Київ.
2000 – закінчив Київський університет культури і мистецтв.
2009 – заслужений діяч мистецтв України.
2018 – лауреат премії імені Героя України Михайла Сікорського, Національної спілки краєзнавців України.
Живе і працює у Києві.
Творчість Петра Гончара базується на принципах школи Михайла Бойчука, творчості Івана-Валентина Задорожного з їх любов’ю до візантійської традиції (площинність, чіткість ліній, узагальненість і символізм образів, монументальність, аскетична палітра) та світоглядних формах наївного малярства. Гончар не просто формально відтворює щодення звичайної людини, а намагається символічно втілити вічні закони буття. Сюжети картин художника сповнені внутрішньої гармонії і спокою. Вони прості і правдиві, щирі і напрочуд ліричні. Ці відчуття підсилюються прозорою і світлою кольоровою гамою, що неначе світиться особливим внутрішнім світлом.
Митець згадує, що рецепт досягнення отієї прозорості кольорової гами він віднайшов: «Робив колись портрет дочки, а тоді змив. І бачу – гарна напівпрозора фактура. Це ж те, що мені треба, – добитися глибини простору, зберігаючи площинність! Я можу довго із задоволенням розтирати тло, зроблене темперою з додатком жовтка на левкасі. Мені подобається, ніби мимоволі, класти просвіти тла залежно від форми сусідніх просвітів, а тоді милуватися результатом, досягнутим майже незалежно від мене. Не скажу так про свою композицію: часом вона тільки привід для безпосередньої гри з фактурою і через неї з простором, який створений самою ситуацією», – говорить Петро Гончар.
