Єдність образу і звуку

Вишивка — це унікальне явище духовної та матеріальної культури українців. Вона відображає безмежне багатство людської творчості, майстерності та уяви. Не випадково саме на Поділлі — землі щедрій і мальовничій — це мистецтво досягло особливої досконалості. Природа краю з її яскравими барвами, золотом ланів і зеленню лісів надихала подолян передавати красу природи у візерунках, які прикрашали побут і ставали символом гармонії людини з природою.

Вишивка Центрального Поділля вирізняється технічною складністю, естетичною довершеністю та розмаїттям декоративних прийомів. Це своєрідний літопис народу, зашифрований у кольорах та орнаментах. Серед розмаїття барв, якими користувалися подільські майстрині, особливе місце посідають чорний та червоний кольори. На Поділлі, де земля здавна славилася родючістю, чорний колір був як знак глибокого зв’язку людини з землею-годувальницею. Таке явище ще зумовлене естетичними традиціями подолян: темна гама підкреслює глибину й стриманість місцевого характеру. Водночас червоний додавав життєвої сили, радості, святковості. Цікаво, що навіть у святкових сорочках, призначених для весілля, вишивка рідко виходила за межі цих двох кольорів. Можливо, саме в цьому — таємниця витонченого подільського смаку: мінімум засобів — максимум змісту. До цих кольорів могли додаватись, з невеликими вкрапленнями, синій, жовтий чи зелений.

Одним із найвиразніших елементів традиційного вбрання була жіноча сорочка. Її крій і оздоблення свідчать про високий рівень художнього смаку майстринь. Жіночі сорочки за типом крою були з уставками та тунікоподібні (крій «вперекидку»). Сорочки з уставками були найпоширенішими. Оздоблення уставок вирізнялося особливою пишністю: їх вишивали різними орнаментами та техніками у вигляді поперечних смуг. Всюди в Центральному Поділлі сорочки традиційно вишивали на комірі, рукавах, манжетах, вздовж пазушного розрізу, вузькими вертикальними смугами орнаменту на грудях та спині.

Характерною особливістю регіону є використання різних технік вишивки, а саме замкової низинки, простої низі, простого косого хрестика, низинного шва (шнурочок), штапівки, верхоплута простого, підстеленого хрестика («навиваного») та художньої гладі. В якості декоративних швів майстрині використовували «ретязь», «стебловий шов» та «вишивку по брижах» для створення декоративних ефектів.

Орнаменти на подільських сорочках мали геометричні та рослинні мотиви. У рослинних візерунках відчутне прагнення людини передати у вишивці красу рідної природи, а поєднання кількох технік у межах одного виробу демонструє високий рівень художнього мислення народу.

Особливу увагу привертають способи зшивання сорочок, характерні для Хмельницької області, адже вони не лише виконували технічну функцію, а й мали естетичне значення. Найпоширенішими тут були декоративні шви — «вистіг», «змережування прутиком» та «змережування черв’ячком», які свідчать про високий рівень ремісничої майстерності місцевих майстринь. З часом широкого поширення набуло також машинне зшивання виробів, що відображає поступовий перехід від традиційного ремесла до індустріальних технологій. Для виконання змережування зазвичай використовували фабричні бавовняні або доморобні конопляні нитки, демонструючи вміння поєднувати доступні матеріали з традиційними техніками.

Особливого значення на Поділлі надавали вибору матеріалів. Майстрині використовували для сорочок тканини домашнього виробництва — коноплі. Якість полотна залежала від ретельності обробки волокон, процесів прядіння, ткання й вибілювання. Поступово до вжитку увійшли бавовняні тканини й фабричні нитки, що свідчить про розвиток ремесла.

Чоловічі сорочки вирізнялись своєрідністю крою та вишуканістю оздоблення, що відображає глибокі традиції народного мистецтва Центрального Поділля. Вони мали тунікоподібний крій, що відзначався пропорційністю ліній і зручністю у носінні. Комір-стійка надавав сорочці охайного вигляду та підкреслював статечність її власника. Основними місцями вишивки були маніжка (нагрудник) та манжети, де орнамент розташовувався у вигляді стриманих, проте виразних геометричних або рослинних мотивів. Така орнаментика мала не лише естетичну, а й символічну функцію — вважалося, що вишиті візерунки захищають чоловіка від злих сил і зберігають його духовну силу.

Традиційний жіночий стрій Центрального Поділля формувався протягом століть під впливом місцевих природно-географічних, соціально-економічних та культурних умов. Строї вирізняються вишуканістю та стриманою естетикою, що поєднує глибоку символіку та прагматизм народного життя. Давніші зразки одягу характеризуються переважанням темних відтінків і лаконічністю декоративних елементів. Згодом, під впливом соціальних і економічних змін, строї набувають більшої виразності: у них з’являється яскравіша гама кольорів, збагачується орнаментика, що свідчить про прагнення людей до краси та самовираження.

У комплексах традиційного вбрання збереглися архаїчні елементи, які мають глибоке етнокультурне значення: обгортки, локально відомі під назвою «гунька», домоткані хустки, ткані пояси. З появою фабричних тканин до традиційного строю поступово увійшли нові компоненти — спідниці, фартухи, камізелі. Значна частина цих виробів виготовлялася вручну, без застосування швейних машин. У процесі пошиття використовували як фабричні бавовняні та вовняні тканини, так і улюблений оксамит, яким оздоблювали низ спідниць та шили камізелі. Вишуканості строю додавали шовкові стрічки різноманітних кольорів — вони ставали головним декоративним акцентом фартухів, спідниць та камізель.
Часто ці елементи доповнювалися мереживом і вишивкою, що надавало кожному виробу індивідуальності та художньої виразності.

Невід’ємною частиною жіночого образу були головні убори. Найпоширенішими залишалися хустки, серед яких особливу цінність мали ткані зразки домашнього виробництва. Згодом значної популярності набули однотонні хустки-бариші та яскраві квітчасті тернові, що свідчили про розширення доступу до фабричних виробів і зміну естетичних уподобань.
Важливу роль у формуванні образу відігравали прикраси. Найпопулярнішими були коралі — намиста зі скам’янілих морських коралів. Поширеними були також прикраси з дутого скла, відомі як лускавки, а також бісерні вироби — плетені силянки, які на Поділлі називали «згарда» або «сука».

Кожне село мало свої традиції, унікальні техніки та улюблені мотиви. Так, наприклад в одних місцевостях переважали геометричні орнаменти – ромби, хрести, в інших рослинні орнаменти – квіти, рослини. Українське село — це не просто географічна точка на мапі. Це живий організм, у якому дихає історія, звучить пісня, пульсує пам’ять. І як немає двох однакових людей, так немає двох однакових сіл. У цьому й краса нашої землі — у різнобарв’ї, у цій нескінченній палітрі культурних відтінків.

Подібні відмінності простежуються й у музичному фольклорі. Кожне село має свій манер співу, свої улюблені мелодії та особливу інтонаційну культуру. Це пояснюється історичними, географічними й навіть психологічними чинниками, які формували духовний світ громади протягом поколінь.
Локальна своєрідність є невід’ємною складовою української народної культури. Саме в цих відмінностях — жива сила традиції, її здатність до розвитку й збереження національної ідентичності.

Традиційний спів Центрального Поділля
Центральне Поділля — історико-етнографічний регіон Середнього Подністров’я, що охоплює частини сучасних Хмельницької та Вінницької областей. Це територія зі збереженими осередками автентичного співу, у якому поєднуються архаїчні та пізніші нашарування народної традиції.

Пісенна манера Поділля вирізняється плавною орнаментикою, гетерофонією та переважанням унісонного співу. Така фактура створює ефект «живого багатоголосся», у якому відчутна природність звучання та глибокий емоційний підтекст. Репертуар охоплює ліричні, весільні, побутові, жартівливі та календарно-обрядові пісні, що зберігають давні мелодичні формули й особливу ритміку мовної інтонації регіону.

У проєкті представлені пісні календарної та родинної обрядовості, записані під час фольклорних експедицій гурту «Ладовиці» під керівництвом Ірини Телюх у 1994–2009 роках.

Календарно-обрядові пісні

Календарна обрядовість Центрального Поділля зберігає основні риси українського річного циклу, що поділяється на зимовий, весняний, літній та осінній. У сучасному побутуванні ці пісні втратили сакрально-магічну функцію, проте залишаються важливим елементом живої народної традиції.

Зимовий цикл

Зимовий цикл представлений колядками на світські (с. Бучая, с. Зелені Курилівці, с. Рогізна-Студениця) та християнські сюжети (с. Хребтіїв), а також щедрівкою з обряду «Маланка» (с. Рогізна-Студениця). Їхня стримана манера виконання та стверджувальний характер відображають побажання добробуту й гармонії в родині.
Подільські колядки вирізняються наявністю рефрену «Гой, дай, Боже», через що в народі їх називали «гойдалками». Для них характерна розвинена орнаментика, численні мелодичні прикраси та мелізми, що надають співу урочистості й емоційної теплоти. Окрім колядок, побутували віншування — короткі побажання господарям після співу, наприклад:

Вінчуєм тебе щастьом здоровльом,
З цими колядами,
З цим святим Різдвом!
Бог щастьом здоровльом,
Дай Боже тобі ці свата провадити,
І будь того року дочекати
Добрий веееечір!

Особливо колоритним є обряд Маланкування. У селах «маланка» мала свою «розвідку», яка питала господаря: «Маланку приймаєте?» Якщо отримували згоду, гурт заходив до хати. Маланку водили дівчата і переодягнені хлопці, а відмова прийняти її могла закінчитись жартівливим «покаранням» — музики грали, господиню запрошували до танцю. У дійстві брали участь також «цигани», що надавало святу театралізованого характеру.

Весняний цикл

Весняні пісні Центрального Поділля вирізняються яскравою танцювальністю та ритмічною пульсацією. Гаївки супроводжували хороводні ігри, які проводилися біля церкви від Великодня до Трійці. Дівчата ставали у коло або ж водили «кривий танок».

Їхня музична основа побудована на мажорних і перехідних ладах із характерною для регіону субквартовою структурою, яка надає мелодіям м’якого, «сонячного» звучання. Ритмічні формули типу «просо» створюють відчутну пульсацію, що поєднує спів із танковим рухом. У текстах переважають побутові, дівочі й жартівливі мотиви, часто з елементами любовно-шлюбної символіки. Виконавська манера відзначається енергійністю, природним (?) багатоголоссям і легкими імпровізаціями.

Літній цикл

Літні пісні приурочені до свята Івана Купала — часу літнього сонцестояння. У селі Вільховець купальські дійства зберегли особливу народну сценічність. Біля клубу або поруч із церквою збиралася громада: молодь копала й закопувала зрізану вербу (гільце), прикрашала її вінками, ягодами, кропивою, «кукурузками», які плели з вишень. Під співи водили хороводи, обливалися водою. Наприкінці дійства гільце розривали та кидали «на огирки», щоб врожай був щедрий.

Купальські наспіви мають архаїчну гетерофонну фактуру, вільний речитативний ритм та оповідний характер. Мелодії часто будуються розгортаються в межах мінорних ладів або змішаних модальних структур, що створюють спокійний, обрядовий колорит. Тексти поєднують міфологічні образи небесних світил із темами молодості, краси та взаємного вибору молодими один одного. Така пісенність зберігає зв’язок між природним циклом і життєвими обрядами людини.

Родинно-обрядові пісні

Родинна обрядовість Поділля представлена насамперед весільним ритуалом і співом, який поєднує різну тематику, емоційну насиченість і високу орнаментальність мелодики. Для подільських весіль характерна форма тиради — протяжного речитативного вислову з вільною ритмікою, де кожен рядок ніби виростає з попереднього, створюючи цілісну звукову арку.

Мелодії побудовані переважно у мінорних п’ятиступеневих і змішаних ладах, із розвиненою мелізматикою та варіантністю фраз. Гетерофонна фактура, де кожен голос створює близьку варіацію основної мелодії, обумовлює ефект природного “дихання” гуртового співу.

Тематика весільних пісень охоплює всі етапи обряду: плетіння вінка, прощання з батьківським домом, благословення молодої, весільний хід і посадження. У текстах поєднуються побутові реалії, образи природи та символи переходу — розплітання коси, рушник, вінок, хліб. Виконавська манера щира, зосереджена й емоційно глибока, що надає весільному співу особливої духовної виразності.

Представлений у проекті матеріал відображає локальні особливості музичного фольклору Центрального Поділля, демонструє жанрове різноманіття та ладо-інтонаційну своєрідність регіону. Незважаючи на втрату первісного ритуального значення, ці пісні залишаються живими носіями культурної пам’яті, відображаючи тісний зв’язок людини з природою, громадою та музичною традицією свого краю.