Наш музей продовжує проєкт «БУДЬМО!», що був започаткований торік і присвячений художникам-ювілярам, твори яких зберігаються в нашій збірці. Колекція ХОХМ – унікальна та невід’ємна частина культурної спадщини України. Її дослідження, збереження та популяризація є нашою стратегічно важливою місією, особливо в часи війни за нашу свободу та ідентичність.

«Андрій завжди тяжів до української історії, до її визначних діячів і велетів нашої культури. Він автор пам’ятників нашим письменникам, у нього є численні акварелі багатьох церков і монастирів. Мандруючи по всій Україні, він не помине жодної з тих давніх споруд, зафіксує архітектурний ансамбль, акцентуючи увагу на його визначальних особливостях. У Німенка зібралася ціла колекція маленьких скромних церквиць, що чудом уціліли посеред розгулу атеїстичного мракобісся нашої нетерпимої до будь-яких релігій, окрім марксистської, доби». Михайло Мар’янівський, історик (квітень 1991).

«Андрій Німенко належить до числа тих митців, які не задовольняються однією вузькою галуззю творчості. Він – майстер, котрий успішно поєднує працю в графіці і в різноманітних жанрах скульптури: монументальній пластиці, портреті, композиції, карбуванні, медальєрстві. До того ж життя мистця склалось так, що свою творчість він якнайтісніше пов’язав з літературою. Тому в усіх жанрах його скульптури бачимо тривку і сталу єдність з красним письменством». Олександр Федорук, мистецтвознавець.

Один із улюблених жанрів, якому митець віддав три десятиліття напруженої праці – скульптурний портрет. У його галереї образи літераторів, композиторів, артистів, а також простих, але міцних духом і з непохитною волею людей. За допомогою пластичних прийомів художник не тільки відтворює портретну схожість моделі, а й характер, її внутрішній світ.

Скульптурний портрет Григора Тютюнника датується 1985 роком. Можна зробити припущення, що Німенко і Тютюнник були особисто знайомі. Адже обидва з письменницького кола, обидва належали до когорти прогресивної інтелігенції з проукраїнською громадянською позицією. Але чому аж за п’ять літ після смерті літератора з’явився портрет? Мабуть, потрібен був час, аби переосмислити життєвий і творчий шлях Григора Тютюнника, осягнути глибини його особистості. На нас дивиться зосереджений, занурений у тяжкі роздуми, рішучий, безкомпромісний, вольовий, вродливий чоловік. Художник демонструє високу культуру техніки моделювання. Попри те, що твір виконано із органічного скла, митець відтворює фактуру металу і не лише за допомогою тонування, а й прийомами ліплення. Треба володіти неабиякою майстерністю, щоби настільки точно за допомогою мови пластики створити психологічний портрет людини, відобразити її емоційний стан. Що, беззаперечно, вдалось художнику, письменнику, мистецтвознавцю Андрію Німенку.

ДОВІДКОВО:
Андрій Васильович Німенко (20 червня 1925, с. Інгуло-Кам’янка, Кіровоградська обл. – 1 лютого 2006, Київ) – скульптор, графік, мистецтвознавець, поет. Батько художника Максима Німенка. Кандидат мистецтвознавства (1955). Заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (1969). Член Національної спілки художників України (1957) та Національної спілки письменників України (1978). Учасник Другої світової війни, мав бойові нагороди.
1951 – Закінчив Київський художній інститут, відділення скульптури (викладачі Макс Гельман, Михайло Лисенко). Від 1963 – учасник мистецьких виставок; 1964 – персональна у Києві. 20 квітня 1966 разом із 9-ма членами СХУ звернувся до Верховного Суду УРСР із клопотанням на захист художника Опанаса Заливахи.
1953 – 1971 – старший науковий співробітник відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України; 1971–1976 – старший викладач кафедри теорії і практики культурно-освітньої роботи Київського інституту культури.
Автор мистецтвознавчих досліджень про розвиток української скульптури, серед яких монографія «Українська радянська скульптура» (1960), «Українська скульптура другої половини 19 – початку 20 ст.» (1963), розділів до багатотомника «Історія українського мистецтва» (1968, 1970). Автор збірок поезій, серед яких «Понад плаєм плаї» (1969), «Бузько-забудько» (1974), «Мозаїка вікон» (1983), «Лісові фантазії» (1991). (Енциклопедія сучасної України).

Олена Миколаївна Зеніч (3 серпня 1956, Київ – 7 серпня 2021, Київ)
Закінчила художньо-промисловий технікум, графічний факультет Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, київське відділення.
Участь у виставках:
1984–1989 – щорічна республіканська виставка ілюстрації та книжкового оформлення «Художник і книга», Київ;
1991 – виставка української графіки, Турин, Італія;
1995 – міжнародний ярмарок дитячої книги “Bologna’95”, Болонья, Італія;
1996 – міжнародна виставка ілюстрації, Осака, Японія;
2002 – ретроспективна персональна меморіальна виставка «Дівчина з єдинорогом», Хмельницький, ХОХМ.
Впродовж 1980-2000-х співпрацювала із видавництвами та часописами, серед яких “Освіта”, “Веселка”, “Дніпро”, “Ранок”, “Барвінок”.
1979–1982 – працювала художником на студії “Укранімафільм” (Київ).
«Її малювання було справжньою алхімією з багатогодинною ювелірною обробкою кожного квадратного сантиметра художньої площини. Як та швачка Грабовського, «з раннього ранку до пізньої ніченьки». Вона сміливо використовувала неймовірні техніки, які часто вигадувала сама, застосовуючи, наприклад, шкаралупу з яєць або дніпровський дрібний пісочок». Варел Лозовий, художник і літератор.

Григір Михайлович Тютюнник (5 грудня 1931, с. Шилівка, Полтавська область – 6 березня 1980, Київ) – український письменник-прозаїк, перекладач, педагог, шістдесятник. Батька, Михайла Васильовича, репресували у 1937-му; реабілітований посмертно за браком складу злочину. Брат письменника – Григорій Тютюнник (1920 – 1961), лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за роман «Вир» (1963, посмертно).
У 1946-му Григір одержав спеціальність слюсаря, працював на Харківському заводі імені Малишева, але захворів і повернувся на Полтавщину. За те, що не відпрацював належних 3 роки, відсидів 4 місяці в колонії. Згодом поїхав на Донбас, де працював у колгоспі, на відбудові шахт, слюсарював, працював токарем у вагонному депо.
У 1957 – 1962 навчався в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна на філологічному факультеті. 1961 – перша публікація: російськомовна новела «У присмерки» у журналі «Крєстьянка»; наступні твори писав українською мовою.
1963 – переїхав до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», у сценарній майстерні Київської кіностудії імені Олександра Довженка (разом із Дмитром Павличком та Іваном Драчем створили сценарій до роману брата Григорія Тютюнника «Вир»), у видавництвах «Молодь» і «Веселка». Від 1966 – член Національної спілки письменників України. Проте друкували твори Тютюнника неохоче, нещадно піддавали критиці кожен новий твір.
1989 – лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за «Твори» у двох томах (посмертно).
«Як у творах, так і в житті Григір Тютюнник був безкомпромісним, що заходило в гострий конфлікт із «радянською дійсністю»: Тютюннику не раз погрожували виключенням зі Спілки, зняттям із роботи, примусово-добровільно запрошували на різні спілчанські та партійні зібрання й «виховували» там, за ним відкрито стежило КДБ. У 1974-му його внесли до «чорного» списку для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях, твори піддавалися дуже жорсткій цензурі, і сам автор важко переживав це. Одного разу він з болем кинув: «Так я ж написав тільки напівправду життя – і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що – мене вбити треба?».
У 1980-му році наче ситуація змінилася – Григору Тютюннику присудили премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу». Втім, «приручити» письменника так і не вдалося: у ніч із 5 на 6 березня 1980 Григір Тютюнник наклав на себе руки. У руці письменник стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». (Український інститут національної пам’яті).