ХОХМ продовжує проєкт «Будьмо!», присвячений художникам-ювілярам 2024 року.
«Сильна концентрація чуттєвості в картинах Данила Довбошинського, старійшини сучасного львівського малярства, виявляється насамперед через колір і фактуру. Тема чи навіть біографічний факт при цьому стають підрядними: сугестія авторського письма будь-який зображальний мотив наділяє рисами справжнього переживання. За більш ніж 50 років життя у мистецтві йому ніколи не доводилось задіювати художній образ поза власною екзистенцією». Роман Яців, мистецтвознавець.
Бажання малювати у юного Данила Довбошинського в школі підтримав вчитель Ян Ясек. Подарованими акварельними фарбами він робив копії репродукцій відомих творів. Всупереч драматичним подіям, що відбувались тоді в Україні, прагнення до мистецтва у хлопця не зникло. Коли фронт почав стрімко наближатися до рідного села, родина Довбошинських змушена була залишити домівку. Восени 1944 року хлопця разом із батьком мобілізували до червоної армії, але за рік служба у війську так підірвала здоров’я Данила, що його комісували.
У Луцькому драмтеатрі, де він поєднував посаду актора і сценографа, головним художником був випускник Варшавської академії мистецтв Юрій Миц, який, власне, й наполіг, аби Данило Довбошинський здобув мистецьку освіту. У 1946 році його зараховують одразу на четвертий курс до Львівського художнього училища, а через кілька місяців переводять до новоствореного інституту прикладного та декоративного мистецтва. У виші він товаришує, зокрема, із Карлом Звіринським, Володимиром Патиком, Софією Караффа-Корбут. Це була та когорта студентів, яка шукала в мистецтві глибоких сенсів, на відміну від єдиного, затвердженого радянською владою, методу соціалістичного реалізму.
Великий вплив на студентів, які шукали свій шлях у мистецтві, мав один із засновників Львівської школи живопису, випускник Краківської академії мистецтв, викладач вишу Роман Сельський. Свого часу Данило Довбошинський скаже, що «малярської культури» він навчився саме у нього. «Від нього я досить швидко перейняв гармонію доповнюючих барв, але згодом повірив собі, своєму розумінню гармонії, бо відчував, що з багатьма положеннями, а саме з досить прямолінійно узгодженими барвами, я не згоджуюсь і прислухаюсь до свого внутрішнього голосу, – він мені говорить щось інше. Мене вабить змістовно глибша напруга кольорів, як в іконах, що спирається на могутні зіткнення, в яких звучить урочисто тривожна, сповнена сильних почуттів мелодика, як у природі, що промовляє складною драмою свого існування».
Представлені у мінівиставці твори демонструють особливу філософію кольору митця, вплив імпресіонізму та глибокий зміст. Поліхромний та розкутий живопис створює ефект, коли кожний відкритий шар, фарба вібрує численними відтінками, світлом. Кольори у Довбошинського, неначе симфонічний оркестр – то замріяно лірично звучать, а то вибухають драматизмом, журбою, як, приміром, у «Чарівній сопілці». Чому юнак і дівчина, вбрані у весільні строї, не випромінюють щастя? Навпаки, вони огорнуті смутком, тугою. Красуня «Наречена» теж не виглядає щасливою і радісною. Вона про щось зосереджено думає, дивлячись прямо нам в очі.
Данило Довбошинський: «Я дуже реагував на зло, яким переповнене людство. Постійно переживаю і часто питаю: чому те зло існує? Воно пронизує мене і заставляє болюче реагувати, відбиваючись у моїх творах присутністю неприхованої драми. Я її відчуваю в характері волинського ландшафту, в смирно притихлих пагорбах або задуманих полях, у наших спустошених попередньою «цивілізацією» містечках та пригнічених селах, з яких витравлена пісня та нав’язане п’янство, – звідки ж бралося жорстоке бажання все вигубити, принизити, скалічити?» На жаль, сьогодні, коли рф намагається знищити Україну, ці слова прекрасного художника, високоосвіченої людини, чудового педагога, якого любили студенти, набули особливої актуальності.
Олена Скорук, науковиця ХОХМ

ДОВІДКОВО:
Данило Данилович Довбошинський (27. 07. 1924, с. Колки, Волинська область – 08.08. 2012, м. Луцьк) – живописець і педагог. Народний художник України (2005). Член НСХУ (1967). Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1953; викладачі: Й. Бокшай, І. Севера, Р. Сельський), де й викладав до 1984. Працював у галузі станкового живопису та монументального мистецтва. Автор монотипій, пейзажів, портретів, побутових сцен, натюрмортів. Учасник регіональних, всеукраїнських художніх виставок від 1955. Персональні – у Києві (1986), Львові (2004).