Наш музей продовжує проєкт «БУДЬМО!», що був започаткований торік і присвячений художникам-ювілярам, твори яких зберігаються в нашій збірці.

Колекція ХОХМ – унікальна та невід’ємна частина культурної спадщини України. Її дослідження, збереження та популяризація є нашою стратегічно важливою місією, особливо в часи війни за нашу свободу та ідентичність.

Федір Манайло вважається одним із засновників закарпатської школи малярства. Його ім’я стоїть в одному ряду із такими фундаторами, як Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай. Увесь свій яскравий талант художника Манайло присвятив рідному Закарпаттю. Свою місію митець бачив у правдивому відтворенні духовного буття земляків, їхньої національної унікальності та споконвічного прагнення господарювати на своїй землі. Живописні полотна митця передають сам дух, автентику Карпатського краю. І це не етнографічне дослідження або замальовки, а глибоко філософська розповідь засобами образотворчості.

Митець досконало знав народну культуру карпатських горян з їхніми звичаями, обрядами, віруваннями, національними костюмами. У 1940-х роках на Закарпатті організовували ансамбль пісні і танцю. Відтак, артистів треба було відповідно одягнути. Отож, коли шили костюми, «Федір Федорович був дуже прискіпливим: там гомбиця [закарпатський діалектизм, що означає «ґудзик»] не такого кольору, там нитка має бути іншою, а сорочка до спідниці не підходить, бо вони з інших районів», – згадує народна артистка України Клара Балог.

Манайло багато подорожував Карпатами, набув воістину енциклопедичних знань у сфері етнографії та народного мистецтва краю. Саме вони для митця стали джерелом натхнення: «…Щедра була до мене рідна земля: коріннями своїми, фарбами, смаком свого мистецтва, котрі оживляли мою палітру… Я щасливий і вічно вдячний своєму народові», – зазначав майстер. Онучка художника Вікторія Манайло-Приходько розповідає, що Сергій Параджанов кілька днів
з дідом обговорював сценарій фільму «Тіні забутих предків», а головний художник стрічки Георгій Якутович зазначав, що саме завдяки Манайлу фільм наскрізь набув неперевершеного, потужного автентичного звучання.

Онука митця розповідає, що дід був високо освіченою людиною, крім усього іншого, знав угорську, чеську, українську та російську мови. Він вів аскетичне життя, був дуже гостинним, але водночас і критичним, проте не для того, щоб образити, а наштовхнути на правильний шлях. Це сповна стосується і його викладацької діяльності. «Як педагог запам’ятався прямолінійним. Спочатку говорив суворо та різко, а потім лагідніше, але при цьому залишався справед-
ливим. Бувало й таке, що я через його критику плакав, але опісля вибирав найкраще з робіт. Це допомагало мені в майбутньому підвищити свій рівень і виділяти, де я намалював добре, а яку деталь потрібно перемалювати», – Володимир Микита, народний художник України, учень Федора Манайла.

Мистецька унікальність Манайла – це своєрідний сплав якісної професійної освіти, яку він здобув у Празькій вищій художньо-промисловій школі, самобутньої народної культури Закарпаття, кращих зразків європейського малярства та власних пластичних пошуків. «Несподівані асоціації і сміливі за новизною образотворчі метафори та алегорії, приголомшуючі гіперболи, найтонші ліричні нюанси, музична гармонія кольору та різкі, ніби обпікаючі контрасти і дисонанси, експресіоністична деформація і примітивізм, що йде від селянської творчості і народного світосприйняття, фантастичний гротеск і піднесена патетика становлять арсенал художника», – Григорій Островський, мистецтвознавець.

Представлений в експозиції «Старий вівчар» було створено автором у 22 роки, у період студентства. Його можна сприймати як портрет конкретного чоловіка, але і як узагальнений образ. Втім, це не просто портрет, а живописна ода, сакральний, величний образ простого Українця, закоріненого у рідну землю, культуру батьківського краю. Вівчара художник зобразив неначе царя на троні, що мимоволі нагадує іконописний канон образу Бога Отця (Саваофа). І це не сприймається як непошана до Творця, а як символ величі українського роду. Манайло назвав вівчара «старим», але на нас прямо дивиться чоловік, сповнений сил. Зверніть увагу на його великі міцні руки, на його ледь помітну чи то доброзичливу усмішку, чи то саркастичну посмішку. Він мудрий, мужній, гордий, незламний. Загалом, «Старий вівчар» сприймається як монументальний твір. І це попри те, що досягнути такого враження дуже складно прозорими акварельними фарбами. Але, додатково використовуючи традиційно іконописну фарбу – темперу, художник із цим завданням блискуче впорався.

Федір Манайло жив і творив у драматичну добу тоталітаризму. Його звинувачували в формалізмі, етнографізмі, декоративізмі. Заганяли в рамки офіційного штучного методу соцреалізму, і він намагався перебудуватися: «писав великі, «епічні» пейзажі Закарпаття «під Шишкіна» з електропередачами й будівництвами. В них теж була і потужність, і епічність, але це був уже не той Манайло…Зникло безпосереднє натхнення, закоханість у народний дух, зникли чари», – згадувала видатна художниця, Героїня України Тетяна Яблонська. Втім, хай там що, а Федір Манайло, попри усі випробування долі, залишився відданим обраному шляхові. Він повернувся до себе справжнього і збагатив українське мистецтво творами європейського рівня, як приміром, «Старий вівчар». Майже півстоліття минуло відтоді, як нема серед нас Федора Манайла, а його творчість залишається однією з найяскравіших сторінок українського
мистецтва ХХ століття.

«Радив би: жити широким світом культури. Такого широкого обняття культури цілого світу людства, яке тепер є, які тепер можливості – ніколи такого багатства не було… Молодим художникам совітую: обняти ці світові багатства і скористуватись ними у дар та розвиток закарпатської школи живопису, європейського мистецтва…», – Федір Манайло, митець, педагог, громадський діяч.

ДОВІДКОВО:
Федір Федорович Манайло (19. 10. 1910, с. Іванівці, Закарпатська обл. – 15. 01. 1978, Ужгород) — живописець, графік, художник театру, монументаліст, педагог, громадський діяч. Батько Івана Манайла, художника, педагога; дід Вікторії Манайло-Приходько, художниці.
1928 – 1934 – навчався у Празькій вищій художньо-промисловій школі.
1930 – відвідав Францію.
Від 1933 – учасник мистецьких виставок; як здібний та талановитий митець експонує свої роботи на виставці закарпатських художників у Празі в 1933 році, серед них виділяється робота «Дідо – Бідняк»; персональна виставка в Києві у 1970-у році мала неймовірний успіх.
Від 1937 – член «Товариства діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі».
1937 – 1945 – працював в Ужгороді викладачем рисунка ремісничої школи.
Від 1946 – член спілки художників України.
1945 – 1955 – викладав в Ужгородському училищі прикладного мистецтва.
Від 1947 – головний художник Закарпатського будинку народної творчості, один із перших художників Закарпатського українського музично-драматичного театру та обласної філармонії.
1947 – проілюструвавши перше в Закарпатській області видання повісті Івана Франка «Захар Беркут», митець неодноразово повертається до книжкової графіки. Це, зокрема, ілюстрації до творів Марка Черемшини та Ольги Кобилянської, цілого ряду збірок народного фольклору.
1948 – 1951 – голова Закарпатської спілки художників України; один з ініціаторів та організаторів Закарпатського музею народної архітектури та побуту; співпрацював із видавництвом «Карпати».
1965–75 – відродив технологію гравірування декоративних гарбузів.
Від 1977 – народний художник України.
Яскраву сторінку в житті Федіра Манайла становить його невтомна громадська діяльність. Він брав безпосередню участь у створенні Ужгородського училища прикладного мистецтва (1946) і був одним із перших викладачів цього навчального закладу, у створенні картинної галереї (1948), працюючи заступником директора з наукової роботи, у створенні Закарпатського відділення Спілки художників (1946).
9 лютого 1980 року в Ужгороді відкрився Меморіальний будинок-музей народного художника України Федора Манайла.