«Будучи носієм цінностей покоління «семидесятників», ВЛАДИСЛАВ МАМСИКОВ працює з характерними темами і сюжетами – тиша безлюдних просторів, урбаністичний індустріальний пейзаж. Застигла динаміка виглядає дещо меланхолійно, відсторонено. Сенс – демонстрація моменту життя, його незалежності від нас. Світ і автор існують в єдиному просторі і не заважають одне одному бути собою». Людмила Березницька, мистецтвознавиця.
В інтерв’ю різних років художник неодноразово звертав увагу, що життя не настільки привабливе, у ньому багато бруду і до нього не можна бути байдужим. «Люди, які працюють, – розмірковував митець, – різні: добрі або лихі, порядні чи ні. Але вони роблять справу дуже часто в жахливих, нелюдських умовах».
«Картини Владислава Мамсикова є одразу впізнаваними, привертають увагу своєрідним поєднанням раціональності та поетичності, пильним вдивлянням у навколишній світ і точним відбором промовистих деталей, емоційною стриманістю та медитативністю, а ще – особливим станом «уважної тиші», зосередженості, заглибленості, що запрошує глядача до спокійного споглядання, неспішної розмови, темою якої стає навколишній світ та людина в ньому, демонструють особистий шлях художника, де загальні спрямування часу, проходячи крізь авторське світобачення, наповнюються неповторністю образних змістів». Галина Скляренко, мистецтвознавиця.
Емоційні спостереження – головне, що цікавило в темі праці класика сучасного українського мистецтва Владислава Мамсикова, який у 1960-х роках минулого століття був одним із найбільш послідовних митців «суворого стилю». І це попри те, що тоді був лише студентом. На своїх творах молодий художник через естетику тієї доби показував простого робітника на противагу оспівуванню тогочасних вождів і керівників комуністичної партії. З 1970-х Владислав Мамсиков – послідовний романтик і метафізик.
Представлене в експозиції полотно «БЕНЗИН» (полотно, олія. 1969) є яскравим підтвердженням прихильності автора до «суворого стилю». З іншого боку, як і у метафізичних картинах, простежується певна загадковість, невизначеність, широкий простір для інтерпретації. Хто цей чоловік? Робітник бензозаправки? Перехожий? Чи водій, що приїхав заправити машину? У що він вдивляється у суцільній темряві?
Полотно вражає своєю недомовленістю, атмосферою, майстерним лаконічним композиційним рішенням. Втім, якщо більш детально познайомитися з біографією та спогадами митця про ті далекі часи, то можна спробувати зрозуміти задум живописця. Тим паче, що якось на запитання, чи відображають його картини тогочасне життя, митець відповів, що здебільшого – так.
Художник розповів, що коли наприкінці 1960-х в родині з’явились гроші, він купив собі автомобіль. Придбати його в період тотального дефіциту допоміг батько, який мав пільги, адже був інвалідом Другої світової війни, капітаном медичної служби. Відтак Владислав їздив за дорученням, а щоб купити каністру бензину для автівки в ті часи доводилось стояти в черзі ледь не усю ніч. Довге очікування – втрата часу, але це й можливість взяти паузу у круговерті справ. Ось і розгадка, на перший погляд, незрозумілого сюжету картини «Бензин».
Попри буденність, прозаїчність сюжету, полотно магнетично притягає до споглядання, спонукає до роздумів і певної медитативності. Здавалось би, зображена звичайна бензозаправка характерного дизайну «обтічних форм» 1960-х, нічна темрява і напівзникаючий чоловічий силует. Пояснення очевидне – неперевершена майстерність автора.
ДОВІДКОВО:
Джерелами натхнення для радянських майстрів «СУВОРОГО СТИЛЮ» періоду так званої «хрущовської відлиги» кінця 1950-х – початку 1960-х років стало мистецтво авангарду 1920-х років, розвінчання культу особистості диктатора Йосипа Сталіна та буденне життя простих людей, яке митці передавали у піднесено-поетичному дусі. Митці відмовились від знеособленої героїзації персонажу та розкривають тему через приватні переживання. Зображення узагальнені і лаконічні, основою виразності є великі площини кольору та лінійні контури фігур, палітра переважно темна, холодна, ахроматична та вохристо-брунатна.
«Нове покоління художників намагалося по-новому осмислити дійсність. Соцреалізм офіційно було оголошено «не стилем, але методом», що відкривало простір для пошуків в області художнього навику, формальних новацій, легітимізувало повернення до перерваних традицій модернізму та авангарду – як вітчизняного, так і зарубіжного». (З експлікації до виставки «Суворі та стильні. Мистецтво довгих шістдесятих» (2020), Одеський художній музей, куратор – Олександр Ройтбурд).
ВЛАДИСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ МАМСИКОВ (26.05.1940, м. Омськ, рф – 02.04.2020, м. Київ).
Батько художника Максима Мамсикова (1968 р. н., Київ).
1964 – закінчив Київський художній інститут (викладачі: Володимир Костецький, Карпо Трохименко, Ілля Штільман).
Від 1963 – активний учасник всеукраїнських та закордонних мистецьких виставок.
Від 1971 – член Національної спілки художників України.
Персональні виставки: Київ (1991, 2000–02, 2013, 2015), Портленд (Ореґон, США, 1995, 1998).
Роботи зберігаються в музеях та приватних колекціях в Україні та за кордоном.
У колекції ХОХМ – два живописних полотна митця.
