З Україною в серці торує свій непростий життєвий і творчий шлях художник, для якого «мистецтво – це життя і одкровення». Іншої альтернативи для нього просто не існує: «Й водночас мистецтво – це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, приреченість, вирок. І нікуди не дінешся».

Іван Марчук створив власний впізнаваний стиль, власну техніку. Роботи художника неначе зіткані із ниток. Мабуть, саме так, тільки справжніми нитками, ткав колись його батько, який був знаним на всю Волинь майстром. Може, тому й народився саме пльонтанізм, що нитка та тягнеться аж із дитинства. Є й інша версія. За спогадами письменника Костянтина Рильова, «художник казав, що побачив у 1972 році осіннє небо крізь гілки дерев і створив прийом – тепер будь-яке зображення наче сплетено із гілля та соломок. Це був сильний хід – він придумав образотворчий елемент, з якого побудував художню систему».

Становлення художника відбувалось в умовах тоталітарної країни, де панував єдиний, затверджений тодішньою владою, офіційний метод соціалістичного реалізму. Все, що не вписувалось в його рамки, переслідувалось і заборонялось. Марчук згадує: «Попав під прес десь із 1972 року, коли вперше зіткнувся із чиновниками тодішнього політичного режиму. І це тривало майже 20 років. Перші 10 із них – найтяжчі в моєму житті. Роками я жив у щоденному страху, під пильним недремним оком – не знав, чи вільний ляжу спати, чи вільний прокинуся зранку».

Дмитро Горбачов, мистецтвознавець, професор, почесний академік Національної академії мистецтв України, згадує: «1978 року мене покликали до КДБ «як експерта». Питали, чому на картинах Івана Марчука такі сумні персонажі. Чи не через невдоволення радянською владою? «То персонажі української казки, – відповів я, – на них не поширюється обов’язок радості».

Сьогодні у доробку художника понад 150 персональних виставок та майже 5 тисяч картин. В експозиції представлені усі 10 творів Івана Марчука з колекції ХОХМ, які дають можливість побачити, як змінювалась малярська манера митця. Одна із ранніх його робіт– «З осінніх мелодій. Портрет Віри Сулими» (1970). На полотні зображено вже не дитину, але й ще не жінку – замріяну дівчину. Митець майстерно відтворив знайомий всім непростий перехідний період від безтурботного дитинства до дорослого життя, сповненого невідомих випробувань. Це ще не знаменитий пльотанізм, а його медитативна предтеча. В творі відчувається вплив українського народного мистецтва та монументалізму 1960-х років. «Кольорів так мало, бо вони там не потрібні. Якби малював яскравими барвами, уся філософія полотен пропала б. Навіть технічно не повторю, бо немає більше таких фарб у світі. Сучасні фарби такого мазка вже не дають», – пояснює художник особливість своєї живописної палітри в той період.

У такій же манері виконано пейзаж «Цвітіння в місячну ніч» (1979) із серії «Квітуча планета», а от «Літня ніч» (1982) – це знаменитий пльонтанізм. Загалом, пейзажі посідають особливе місце в творчості художника. Вони у Марчука безлюдні, медитативні, щемливі, неначе застиглі у часі і просторі: з приземкуватими хатами, дерев’яними парканами, копицями сіна, глечиками, дерев’яними діжками. Власне, з усім тим, що рідне йому із самого дитинства, адже народився і зростав Іван Степанович у селі.

Художник розповідає: «Протягом всього свого творчого життя, хоч би що не робив, – повертаюсь до пейзажу, до землі. Страшенно люблю землю. Так люблю, що їв би її… Хоч би яким я був художником, хоч би яким модерністом, абстракціоністом, ким завгодно, – в Україні треба бути пейзажистом!». Пейзаж «Зимові простори» (1984) – величний, мовчазний, життєствердний і, водночас, такий печальний, оповитий таємницями.

Серед творів митця чимало абстрактних, які характеризуються ритмічністю, збалансованістю композицій, майстерним поєднанням кольорової палітри. Із десятків сотен ліній, штрихів, смуг, кольорових мазків і плям з під пензля майстра народжуються полотна, які спонукають нас до споглядання і медитації. У полотнах «Дзвони Чорнобиля» (1988) і «На одній ноті» (1986) Марчук балансує на межі абстракції та фігуративності. Попри те, що тодішня влада СРСР замовчувала масштаби катастрофи, художник у «Дзвонах Чорнобиля» засобами малярства відтворює увесь трагізм тих жахливих подій: невимовний біль, смертельні втрати усього живого, страх, приреченість.

Коли був студентом, Марчук пообіцяв собі: «Якщо не знайду себе, не відкрию власний художній світ, то полишу пензлі та візьму лопату, сокиру, граблі, бо ж і досі я – селянин, який страшенно любить ходити біля землі». Митець відкрив власний неповторний художній світ, який полонить, захоплює, дивує, надихає й спонукає до бурхливих дискусій поціновувачів мистецтва. Автопортрет «На одній ноті» (1986) ніби промовляє, що він, Іван Марчук, був і залишається з нами. Відчуває ті ж самі емоції, що і його співвітчизники – він з нами на одній ноті.