Від моменту свого заснування Хмельницький обласний художній музей завжди приділяв особливу увагу творчості жінок. Для нас є цінним не лише зберігати спадщину художниць, які формували історію вітчизняного мистецтва, а й активно розширювати їхню присутність у музейному просторі, актуалізуючи жіночі художні практики в сучасному мистецькому дискурсі.
Тож з великою приємністю запрошуємо вас до «СвітоБАЧЕННЯ» − масштабного виставкового проєкту Олени Придувалової, де живопис воєнного часу вступаючи у діалог із графічними аркушами 2000-х років, формує багатошарову оповідь про тонкі взаємозв’язки між внутрішнім світом художниці, її пам’яттю, щоденними ритуалами та непохитною вірою у життя посеред історичних потрясінь.
Мисткиня народилася у Києві, який завжди безпосередньо впливав і продовжує впливати на її образне бачення та чуттєвість. Формуваня художньої майстерності відбувалося під наставництвом видатних педагогів – Олександра Тітова, Ігоря Несміянова, Данила Лідера та Сергія Подерв’янського. Під час здачі дипломної роботи (частина ескізів до якої вперше представлена на розсуд глядача), Георгій Якутович (який тоді очолював екзаменаційну комісію), розгледів у роботі Олени Придувалової ту свободу кольору й безпосередність висловлювання, які згодом стануть визначальними рисами її творчості. Саме у техніці гуаші він вбачав майбутнє мисткині, яка могла б стати найбільш співзвучною її художньому темпераменту.
Згодом, перебуваючи у середовищі, де жінкам-художницям досить часто доводилося нехтувати особистими амбіціями біля мольберту заради покладених на них соціальних ролей та обов’язків, гуаш і справді стала для Олени Придувалової постійним співтворцем власного простору художньої автономії.
Тож центральне місце у проєкті займають графічні аркуші, які були створені мисткинею від початку 2000-х років під час численних подорожей тоді ще мирною Україною. Попри значні відмінності у ритмі, кольорі, композиційній побудові та широкій географії − від кримських до карпатських гір − ці роботи утворюють щільну мережу візуальних спостережень, де кожен мотив постає не лише відображенням побаченого, а й способом фокусування та осмислення художнього досвіду. Саме тому одні пейзажі нагадують театральні декорації, у яких кожен елемент підпорядкований внутрішній драматургії образу, а інші − зберігають крихкість першого враження, переданого через лаконічну й надзвичайно точну художню мову.
Якщо пейзажі є полілогом між художницею, простором і пам’яттю, то автопортрети, яким в експозиції відведено особливе місце, постають глибоким монологом самопізнання та найінтимнішою частиною драматургії виставки.
Виставка дозволяє простежити трансформацію автопортрету в творчості Олени Придувалової: від реалістичних робіт, створених на початку 2000-х, які зосереджені на фіксації зовнішності, до майже абстрактних полотен 2021 року, у яких предметом художнього дослідження стає вже не обличчя, а внутрішній стан художниці. У своїх автопортретах Придувалова свідомо дистанціюється від традиції естетичної самопрезентації. Її погляд скеровується вглиб себе, зосереджуючись на крихких моментах мінливості та нестабільності. Саме тому мисткиня вдається до своєрідної деконструкції: обирає несподівані ракурси, руйнує звичну композиційну рівновагу, відмовляється від деталізації. Працюючи швидко та інтуїтивно, вона концентрує висловлювання у кількох ключових елементах − лінії, плямі, кольорі, − перетворюючи автопортрет на поле внутрішньої рефлексії.
З початком великої війни Олена Придувалова, як і багато українських митців, опинилася перед кризою художнього висловлювання. Звичні творчі практики втратили свою очевидність, а сама можливість продовжувати працювати здавалася проблематичною. Водночас рішення залишатися у рідному Києві й розділити з містом його досвід, тривоги та спротив було для художниці безумовним. Міцною опорою в цей час стали люди, яких художниця щодня зустрічала на рідній Лук’янівці, яка з перших днів війни опинилася під прицільним ворожим вогнем.
Повернення до мистецьких практик стало актом внутрішнього відновлення. За словами мисткині, малювання стало способом її виживання, внутрішньої дисципліни та повернення до життя в умовах війни. Представлені на виставці роботи, які були створені після 2022 року, народжувалися як особистий ритуал стійкості − повторюваний жест, що допомагав втримати реальність тоді, коли звичний порядок руйнувався.
Художня оптика Олени Придувалової тяжіє до максимальної смислової концентрації, яка практично завжди перетворюється на серії, кожна з яких формується навколо одного наскрізного мотиву чи стану, що знаходить своє втілення у назві. Саме вона акумулює цілий спектр образів, емоцій та переживань, перетворюючись на ключ до розуміння серії. Так роботи з серії «Травень-серпень 2022» з’явилися після появи жахливих новин після деокупацію Київщини. Емоційно складні та сповнені драматизмом, вони, водночас, є безцінною хронікою досвіду та внутрішньої напруги, яку відчувала художниця у ті дні.
Паралельно починається робота над циклом серій, які присвячені рідній Лук’янівці: «Стихійна торгівля», «Підземний перехід. Лук’янівка», «Купіть квіти». Головними героями цих робіт є звичайні люди, а Лук’янівка постає не стільки місцем, скільки станом спільного проживання реальності − тривожної, вразливої, але сповненої життєвої сили. Особливого значення у цьому контексті набуває серія портретів продавчинь із Лук’янівського ринку. Художницю приваблюють не стільки самі персонажі, скільки їхня щоденна впертість жити далі. У час, коли смерть стала частиною повсякденного досвіду, саме ці жінки уособлюють іншу силу − силу життя, що продовжується попри все.
Пластична мова серії «Варта» вибудовується на контрасті експресивних насичених ліній та щільних живописних мас, що формують нетипові образи. За позірним спрощенням людського зображення Олені Придуваловій вдається дістатися до головного – самої суті – оголеного людського нерву. Персонажі робіт Придувалової можуть існувати окремо, але відчуваються частиною ширшої структури, у контексті якої варта постає не як група людей, а як стан постійної присутності, уваги та готовності до спільного спротиву.
Проєкт «СвітоБАЧЕННЯ» постав як чергова спроба музейного дослідження внутрішніх трансформацій, які відбуваються з українською художницею Оленою Придуваловою в умовах тривалої невизначеності під час війни. Для художниці підготовка до цієї виставки стала простором уважного спостереження за власним внутрішнім світом, у якому звична життєрадісність та відчуття цілісності поступилися місцем тривозі, вразливості та потребі заново віднайти точки опори.
Але створений лише місяць тому триптих «Там, де гори» позначає новий етап у творчості мисткині. Після тривалого періоду стриманої колористики до її робіт повертається інтенсивний колір, що сприймається не лише як формальна зміна живописної мови, а як знак внутрішнього відновлення та повернення вітальності. А значить, не за горами на нас чекає ще одна виставка…
