Марина Заславська,
старша наукова співробітниця
Хмельницького обласного художнього музею
Яке моє основне правило у творчості? – не мати правил…
Роман Жук
Призначення мистецтва не вичерпується принесеною естетичною насолодою, яку воно передбачає. Більше того, якщо художній твір обмежується тільки естетичною насолодою, – він не є справжнім твором мистецтва.
Мартін Гайдеґґер
Трансформаційні процеси в українському візуальному мистецтві межі 1980–1990-х років досі залишаються одним із найбільш дискусійних полів для мистецтвознавчих практик. Руйнація тоталітарної ідеологічної системи і, в подальшому, радянської художньої ієрархії сприяли виходу на авансцену покоління, яке радикально переосмислило концепцію художньої форми, пластичного мислення та самого статусу автора. Після десятиліть примусового служіння мистецтва ідеологічним догматам (соцреалізм) або необхідності перебувати в глухому, маргіналізованому підпіллі (андеграунд, нонконформізм 1960–1970-х років) художники проголосили абсолютний суверенітет творчості.
«Тоді ж у вітчизняному мистецтві настає новий етап, який чи не вперше після 1910–1920-х років привернув велику увагу до українського образотворчого мистецтва, поєднуючи його зі світовою проблематикою і контекстами» [ 6 ]. В цьому сенсі так звана українська «Нова хвиля» виступила не просто локальним аналогом західного постмодернізму, а самобутнім соціокультурним феноменом, у якому провідну роль відіграв трансавангард. Потрапивши на український ґрунт, трансавангардна модель зазнала суттєвих видозмін. Існує навіть усталений термін – український трансавангард.
«Поняття трансавангард увів у науковий та кураторський обіг наприкінці 1970-х років видатний італійський критик та теоретик мистецтва Акілле Боніто Оліва. У 1979 році на сторінках часопису «Flash Art» було надруковано його концепцію «La Trans-avanguardia italiana», згідно з якою трансавангард – мистецтво перехідної епохи, реакція на схеми авангарду в усіх його повоєнних версіях. Зазвичай, прояви постмодернізму в культурі Заходу 1980-х років називають «новою хвилею», а вплив теорії Акілле Боніто Оліва на італійський живопис – «трансавангардом». Розпочиналася течія як суто італійське явище (художники – Сандро Кіа, Франческо Клементе, Енцо Кукі, Нікола де Марія, Мімо Паладіно). До них приєдналося багато молоді, а згодом і митці з інших країн – представники гуртів «неоекспресіонізм» (Німеччина), «новий образ» (Аргентина), «вільна фігурація» (Франція). Концептуалізму трансавангард протиставляв експресію і виразну особистісність митця, втілену в цілком матеріальному творі, суб’єктивізм, а також заперечував віру в прогрес, зв’язок мистецтва з ідеологією й політичним дискурсом, моралізаторство та декларативність… Натомість, художники використовували фрагменти фігуративного мистецтва та створювали метафори, що апелювали до історії, міфології, культурології» [ 2 ] .
З 1987 року італійський трансавангард мав великий вплив на розвиток сучасного українського мистецтва. Однак, якщо на Заході трансавангард долав «утому» від інтелектуального перевантаження концептуалізмом, то в українському контексті він мав принципово іншу місію – він долав задушливий тоталітарний канон соцреалізму та симулятивні схеми радянського офіційного мистецтва. Мистецтвознавець Олександр Соловйов обґрунтовано характеризував цей період як час «великого розливу» живопису, де молоді художники освоювали величезні формати та працювали з шаленою енергетичною віддачею.
У колі ключових фігур цього покоління поряд із Арсеном Савадовим, Георгієм Сенченко, Олександром Ройтбурдом, Олександром Гнилицьким, Олегом Голосієм та багатьма іншими митцями виняткове місце посідає Роман Жук. Сьогодні він є класиком українського трансавангарду, але, як і інші світові трансавангардисти, стартував у 80-х роках минулого сторіччя.
Народившись у 1955 році на Івано-Франківщині, майбутній художник опинився на перетині потужних пластів західноукраїнської традиційної культури, релігійної містики та постмодерної іронії. Проте ключовою точкою професійного становлення Романа Жука став Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв), який він закінчив у 1978 році. Його викладачами були Карло Звіринський та Юрій Дворник.
«Роман Жук прив’язує своє становлення… до «школи Звіринського». Однак, попри всю повагу до маестро Карла Звіринського, який дійсно ставив мистців на ноги, шлях Романа Жука парадоксальним чином полягав не у ствердженні модерну, а у його доланні – тобто доланні Звіринського. Так, це парадокс. Однак плідний. Кожен бо учень, щоб реалізувати саме себе, а не маестро, повинен «подолати» вчителя. Очевидно, що Роман Жук з цим справився успішно. Хоч завдання було не з легких і багатьом виявилося не по плечу. Роман Жук, попри те, що пройшов школу авангарду, «школу Сельського/Звіринського», на переломі 1980–90-х років став самостійним і вже трансавангардним мистцем», – зазначав Тарас Возняк [ 3 ].
Навчання у Львові заклало в художню мову Жука фундаментальний культ ремесла, високу технологічну дисципліну олійного малярства та специфічну рафінованість пластичного вислову, що історично вирізняло львівську школу на тлі київського академізму чи харківського конструктивізму. Кілька років після закінчення (1978-1982) сам викладав живопис у цьому ж інституті, але залишив викладацтво, вирішивши присвятити себе творчості. У 1987 році Роман Жук уперше показав твори на обласній виставці молодих художників, згодом на республіканській, а після участі у творчому пленері у Седневі 1988 року (спільно з Павлом Маковим, Олександром Ройтбурдом, Марком Гейком, Володимиром Богуславським і Олександром Бабаком) його картини експонувалися у Києві. У 1989 році було організовано першу персональну виставку художника у виставковому залі сучасного мистецтва в Костелі Кларисок (зараз музей барокової скульптури Івана Георгія Пінзеля у Львові), «де шокуючим дисонансом сприймались його застиглі триметрові «Коти» та напружені червоно-зелені «Хамелеони»» [ 10 ].
Отримавши широке визнання наприкінці 1980-х років на хвилі зацікавлення українським трансавангардом, мав змогу їздити до Європи, проводити виставки у Амстердамі, який, згодом, обрав місцем свого проживання і до сьогодні. «В країні Рембрандта і Вермеєра дивна витонченість Жука припала до душі» [ 1 ]. Відтоді і до сьогодні в Нідерландах Роман Жук бере участь у масштабних виставкових проєктах, таких, до прикладу, як щорічна виставка Zommer Expo – тривалий проєкт сучасного мистецтва щоразу на нову задану тему, подібно до бієнале.
«Попри спроби українських кураторів та мистецтвознавців назвати його львівським, вважає себе радше global artist. У 1990-х роках він сформував і розвинув свою живописну манеру на перетворенні традиційних жанрів (портрет, пейзаж, натюрморт) у загадкові нарації, сильно «приправлені» сюром у дусі Рене Магрітта і Макса Ернста… саме тоді його визнали яскравим представником «голландського магічного реалізму» [ 4 ].
У Романа Жука власний погляд на світ і мистецтво, і знайдений та відшліфований власний творчий почерк. Він працює в манері «повільного живопису»; живописна поверхня переважно гладка, майже емалева, позбавлена агресивного пастозного рельєфу. Ефект глибини й матеріальності досягається за рахунок нанесення численних напівпрозорих лесувальних шарів, крізь які проступає нижній кольоровий ґрунт. Ця техніка дозволяє автору досягти внутрішнього сяйва предмета, коли світло не просто падає на фігуру ззовні, а ніби випромінюється з її глибини. Визначальна стилістична риса робіт Романа Жука – це відмова від композиції задля концепції. Напівнатяки, штрихи, погляди, недомовленість – те, в чому варто розгледіти емоцію, контекст.
У колекції Хмельницького обласного художнього музею зберігається шість ранніх творів Романа Жука: «Натюрморт на білому столі» (1984), «Нічний пейзаж» (1987), «Пейзаж» (1987), «Дорога» (1987), «Портрет Натії» (1987), «Жіночий портрет» (1988). Роботи були закуплені безпосередньо у автора наприкінці 1980-х років (1986-1992 роки – період найбільш активного формування фондової збірки ХОХМ) і активно експонувались впродовж усієї музейної діяльності. Зокрема, пейзажі «Нічний пейзаж» (1987), «Пейзаж. Дорога» (1987), «Пейзаж» (1987) було презентовано у постійній експозиції музею «Свій шлях – свій поступ», яка діяла у 2004-2014 роках; твір «Портрет Натії» (1987) експонувався у численних виставках, починаючи з 1990 року, зокрема у постійній експозиції «Українське малярство ІІ пол. ХХ – поч. ХХІ ст.: полістилізм» (16.01.17-16.10.18) та разом з твором «Жіночий портрет» (1988) у великому виставковому проєкті-діалозі «Жага до живопису. Жінки» та «З життя жінки. Чоловіки», який представляв твори 1960-2010 років з колекції ХОХМ (діяв з 21.11.2019-13.02.2021); твір «Натюрморт на білому столі» (1984) було презентовано у масштабній виставці «Предметно про час і колір. 125 років у натюрмортах колекції ХОХМ» (діяла з 21.02.25-29.06.25).
Розглянемо твори Романа Жука із колекції ХОХМ докладніше. Всі вони впізнавані за напруженими кольоровими контрастами, пластикою форм і атмосферою недомовленості, де сенс вибудовується через деталі та жести. Пейзажі мають камерний сюжет, в якому розкривається епічне відчуття простору і часу. Світло в роботах ніби штучне, рампове, яке підкреслює ілюзорність усього, що відбувається на полотні. Робота «Нічний пейзаж» (1987. Полотно, олія. 70х100 см) сповнена глибокої, майже фізіологічної тиші, яка водночас пульсує внутрішньою напругою. Глядач опиняється перед безоднею ночі, де темрява є не просто відсутністю світла, а щільною, матеріальною субстанцією. Домінує глибокий «оксамитовий» чорний із вкрапленнями блідого вохристого світла в нижній частині. Світло в картині має майже містичний характер. Воно не падає зверху, а наче просочується зсередини землі. Художник активно працює з фактурою: густі нашарування олії створюють відчуття матеріальності ночі, простір, у якому художник зумів увібрати тишу, тривогу і космічну самотність одночасно. Ця здатність говорити про універсальне через конкретний пейзаж робить твір Романа Жука значущим і позачасовим. Художник відмовляється від імпресіоністичного розуміння кольору як результату взаємодії сонця й повітряного середовища. Колір у його полотнах є категорією метафізичною та символічною.
Колористична палітра в картині «Пейзаж» (1987. Полотно, олія. 70х100 см) надзвичайно стримана і витончена. Темна смуга вздовж правого краю і до горизонту є єдиним сильним акцентом, який контрастує зі світлим полем і небом, з пустельним переднім планом. Світло тут розсіяне, не падає з конкретного джерела, а існує скрізь і ніде одночасно, проникаючи в кожен шар полотна. «Пейзаж» – це насамперед роздуми про межу, межу між людською присутністю і безмежністю ландшафту. Тут немає драматичного сюжету, однак є глибоке переживання часу: повільного, майже нерухомого. Художник перетворює звичайний мотив на медитацію про час та простір. Зображення не стільки описує ландшафт, скільки відтворює його психологічний стан.
Дорога, що повільно підіймається до горизонту виступає головною композиційною віссю твору «Пейзаж. Дорога» (1987. Полотно, олія. 74х100 см). Праворуч бачимо групу будинків, ліворуч – темну смугу дерев і огорожі. Значну частину неба художник залишає порожньою. Сюжет твору можна сприймати, як потужну метафору життєвого шляху. Здається, твір пронизує питання: куди ти йдеш? Дорога, що прямує в невідомість, будинки, як символи людського прихистку, темні дерева, як межа відомої реальності.
Любов Романа Жука до світу предметів, до різноманіття проявів матерії знаходить втілення у натюрмортах. Він почав писати їх ще у Львові, а Нідерланди, з давніми традиціями в цьому жанрі, тільки посилили захоплення. Мовою предметів майстер говорить про глибинні речі, про людське буття. Періодично художник повертається до геометричних фігур, вибудовуючи з них різні за ритмами композиції, звертається до теми плодів. Так, у творі «Натюрморт на білому столі» (1984. Полотно, олія. 60х80 см) відчувається не побутова випадковість предметів, а майже сценографічна постановка – білий стіл функціонує як своєрідна сцена, на якій предмети сприймаються символічними об’єктами. Предмети здаються не просто розташованими за певним принципом, а психологічно співіснуючими. У просторі картини немає зайвих деталей, жодного декоративного перенавантаження. Висока скляна ваза у центрі з легкою, майже невагомою хмарою дрібних білих квітів врівноважує масивні округлі форми, розташовані поруч. Особливої уваги заслуговує колір. Художник працює з обмеженою, але надзвичайно вивіреною палітрою. Густий темний фон створює глибину полотна, а червоний об’єкт у центрі виступає найемоційнішим ядром композиції. Його насиченість веде складний діалог із теплим золотавим та зеленим кольорами інших об’єктів. Предмети не просто знаходяться у конкретному інтер’єрі, а ніби існують у просторі споглядання. Це надає роботі відчуття метафізичної зупинки часу, близької до традиції still life.
Щодо портретів, то Роман Жук повністю відмовляється від реалістичного чи психологічного портретування в класичному розумінні цього слова. Обличчя персонажів підкреслено ідеалізовані, інколи нагадують порцелянові маски венеціанського карнавалу. Портрети людей – близьких, друзів, жінок, не завжди гарних, але завжди з особливим поглядом чи виразом обличчя. Так, у героїні твору «Портрет Натії» (1987. Полотно, олія. 100х70) погляд прямий, проходить ніби крізь глядача. Перед нами не просто жіночий образ. У ньому майже немає жесту, руху чи зовнішньої драматургії, однак саме ця відмова від відкритої експресії породжує глибоке внутрішнє напруження. Композиція побудована надзвичайно аскетично і водночас бездоганно вивірено. Художник свідомо позбавляє глядача будь-яких деталей середовища, аби вся увага концентрувалася на взаємодії кольору, обличчя та внутрішнього стану персонажа. Найсильнішим композиційним елементом стає синя маса одягу, де синій виступає не стільки декоративним кольором, скільки емоційною матерією. Шарф написано у світліших, практично електричних відтінках. Світло в роботі надзвичайно делікатне. Обличчя освітлене м’яко, майже примарно, завдяки чому шкіра набуває порцелянової, нематеріальної якості. Портрет сприймається не як зображення конкретної людини, а, скоріше, як стан – емоційний, екзистенційний, ніби медитативний.
Погляд моделі у творі «Жіночий портрет» (1988. Полотно, олія. 100х70) не конфронтує з глядачем відкрито – він ніби проходить крізь нього, залишаючи відчуття дистанції. Полотно не «розповідає» про людину, а створює атмосферу її невимовної внутрішньої присутності. Відсутність детального контексту концентрує увагу на пластиці рук, нахилі плечей, овалі обличчя та взаємодії теплих і холодних відтінків червоного, м’якому розсіяному світлі. Колір у творі виконує не описову, а концептуальну функцію: червоний тут не декоративний, – він тотальний, майже абсолютний, подібний до середовища. Обличчя позбавлене очевидної міміки, але саме ця стриманість створює сильний психологічний магнетизм. Автор ніби прагне не зафіксувати людину, а передати стан її присутності у просторі емоцій. Тут відсутня традиційна портретна «соціальність»: немає атрибутів статусу, середовища, ролі. Є лише людина і її внутрішній стан.
Всі твори Жука різні, проте, всі вони впізнавані: їх відрізняє особливий авторський стиль. Простір його картин – це вимір, де предмети та фігури вирвані з реального побутового контексту. Традиційні жанри натюрморту, пейзажу чи портрету трансформуються, а предмети втрачають свою утилітарну функцію і стають символами-знаками. Його візуальна мова провокує глядача шукати приховані сенси і спонукає до власної інтерпретації.
«Для України Роман Жук – художник «музейний». Раз-двічі на рік він приїздить на батьківщину, де презентує персональний проєкт у музейній інституції (не кажучи вже про безліч масштабних збірних проєктів). Важливими віхами стали виставки в Національному художньому музеї України «Грабіжники» (2009) і «Любов і картини в рамах» в Національному музеї «Київська картинна галерея» (2016). Упродовж десяти років Жук брав участь у знаменитому форумі Art Kyiv Contemporary. У 2019-му аукціонний дім «Золотий Перетин» організував авторський проєкт художника Spring Vibes («Весняні вібрації»), де половину предметів було продано. Ще на слуху проєкт «Я все ж тебе кохаю … I still love you …» у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького (Палац Лозинського) у 2020 році, експозиція якого представляла 30 різножанрових робіт майстра. З листопада по січень 2021 року проєкт «Я все ж тебе кохаю…» показали ще й у Музеї історії Києва» [ 9 ].
У 2024 році роботи Романа Жука були представлені у виставковому проєкті «Блукання в собі» у Центрі інтелектуального мистецтва Меркурій. Також художник прийняв участь у першому всеукраїнському пленері, який ініціювала Хорунжа служба II-го корпусу НГУ «Хартія». Підсумкову виставку спільного проєкту художників-бійців, ветеранів та художників-волонтерів під назвою «За межею» відкрили у мистецькому просторі ZAG у квітні 2026 року.
«Головний настрій Романа Жука – радісне дивування. Сьогодні митець з легкістю міксує живопис, фото, відео, об’єкт, романтичне та брутальне, пристойне та непристойне. Мої колеги мистецтвознавці та мистецтвознавчині не знають, куди й приткнути цього рідкісного птаха: то в трансавангард його запишуть, то в постмодерн. Зараз ще вигадали «метамодерн» – Роман Жук, кажуть, уміє кохати по-справжньому, а в тих транс авангардистів / постмодерністів – суцільна іронія» [ 11 ].
1. Виставки. Роман Жук. https://gloss.ua/expos/9680 (дата звернення 30.06.2026).
2. Вишеславський Г., Сидор-Гібелинда О. Термінологія сучасного мистецтва. Означення, неологізми, жаргонізми сучасного візуального мистецтва України. – Париж–Київ, 2010. – 416 с., С. 321.
3. Возняк Т. Транс-мета-модерний кульбіт Романа Жука. https://lvivgallery.org.ua/news/trans-meta-modernyy-kulbit-romana-zhuka (дата звернення 26.06.2026).
4. Ганкевич Р. Тиждень актуального мистецтва 2010. Екскурс територією абстрактного/ реального. AZ ART. 2010 (грудень) – 2011 (квітень). № 2. С. 12-20.
5. Роман Жук: Каталог выставки/ Авт.-сост. Е. Рипко. – Львов, 1989. – С. 5.
6. Салатюк Л. Український трансавангард: ґенеза та стилістичні особливості. Народознавчі зошити. 2021. № 2 (158). С. 451-455.
7. Скляренко Г. Українське мистецтво ХХ століття: Спроба епічного наративу. – К.: Фенікс, 2017. – 432 с.
8. Соловйов О. Турбулентні шлюзи: Мистецтвознавчі статті, есе, інтерв’ю. – К.: Інститут проблем сучасного мистецтва НАМУ, 2009. – 192 с.
9. Старостенко С. Три історії: сучасні українські художники за кордоном. https://vogue.ua/article/culture/art/tri-istorii-sovremennye-ukrainskie-hudozhniki-za-granicey-43434.html (дата звернення 01.07.2026).
10. Сусак В. Живопис. Роман Жук. Образотворче мистецтво. 2010. № 4 (76) – 2011. № 1 (77). С. 36-37.
11. Титаренко О. Роман Жук. Зваба та згуба. Образотворче мистецтво. 2021. № 1. С. 136-139.
12. Ярема Г. Роботи, у яких закодовані досвід війни, втрати, служба й надія. https://wz.lviv.ua/statti/550281-u-lvivskii-halerei-zag-vidkryly-vystavku (дата звернення 02.07.2026).
