Кременчуцький художник-монументаліст Володимир Яковлєв: особистість і творчість в художньому процесі кінця ХХ століття

Кременчуцький художник-монументаліст Володимир Яковлєв: особистість і творчість в художньому процесі кінця ХХ століття

Кінець ХХ століття став періодом глибоких трансформацій в українському образотворчому мистецтві. Разом зі зміною суспільно-політичних орієнтирів відбувався перегляд художніх цінностей, формувалися нові підходи до монументального мистецтва, а творчість окремих митців дедалі більше визначала культурне обличчя регіонів. У цьому контексті особливе місце посів кременчуцький художник-монументаліст Володимир Михайлович Яковлєв, чия мистецька діяльність охопила монументальний і станковий живопис, декоративне мистецтво та графіку. Його творчий доробок став невід’ємною складовою художнього процесу Полтавщини другої половини ХХ століття, а реалізовані монументальні твори й сьогодні залишаються важливими елементами культурного простору Кременчука, Горішніх Плавнів, села Келеберда та інших населених пунктів. 

Особистість митця формувалася під впливом непростих історичних обставин повоєнного часу. Володимир Яковлєв народився 11 березня 1941 року у Балаклії на Харківщині, і дитячі роки, сповнені повсякденних труднощів, стали важливою складовою його світосприйняття. У спогадах художника збереглися виразні картини повоєнного дитинства: у дитячому садку через нестачу посуду борщ дітям наливали в кухлі, а перед їжею кожен мав проковтнути ложку риб’ячого жиру, який тоді вважався чи не єдиним засобом зміцнення дитячого здоров’я. Закарбувався і спогад про працівницю садка, що приносила дітям відро вареної кукурудзи. Малеча, немов зграйка горобців, збігалася на частування, а жінка, спостерігаючи за дитячою радістю, не могла стримати сліз [1, c. 10]. Втім, навіть у суворих реаліях повоєнного життя майбутній художник змалку виявляв особливу чутливість до краси. Найяскравішим дитячим враженням стала робота художника, який розписував альтанки дитячого садка казковими сюжетами. Лисички, колобки, вовки та інші персонажі настільки захопили хлопчика, що він годинами спостерігав за роботою майстра. Саме тоді, за словами Володимира Яковлєва, він уперше відчув бажання малювати. Це раннє естетичне переживання стало тим внутрішнім імпульсом, який визначив його подальший професійний шлях.

Наступним етапом творчого становлення майбутнього художника стало навчання у студії образотворчого мистецтва, що діяла при міському клубі в Балаклії. Саме тут його природний хист отримав професійний напрям розвитку: під керівництвом викладачів він опановував основи рисунка, живопису й композиції, набуваючи перших практичних навичок. Після завершення строкової військової служби, у 1964 році Володимир Яковлєв вступив до Горьківського художнього училища, де навчався у майстерні члена Спілки художників СРСР Олександра Каманіна [8, c. 325]. Саме цей педагог справив визначальний вплив на формування професійного світогляду молодого художника. Зі спогадів Володимира Яковлєва, О. Каманін прищепив йому любов до роботи на пленері, навчив уважно спостерігати за натурою, передавати особливості освітлення, колориту і просторового середовища. Під його керівництвом майбутній митець виконував численні живописні етюди та графічні роботи, удосконалюючи майстерність рисунка й живопису. Саме цей період став важливим етапом становлення Володимира Яковлєва як художника, заклавши професійні навички, які згодом знайшли відображення у його монументальних і станкових творах.

Прагнучи поглибити вже наявні знання, у 1970-х роках Володимир Яковлєв вступив до Харківського художньо-промислового інституту на факультет «Інтер’єр та обладнання», де навчався на кафедрі монументально-декоративного розпису. Навчання в одному з провідних мистецьких закладів України стало визначальним етапом у його творчому становленні. Саме тут остаточно сформувалося коло професійних інтересів художника, пов’язаних із монументальним мистецтвом, що і визначило основний напрям його мистецької діяльності. Викладачами Володимира Михайловича були народний художник України, професор Адольф Константинопольський та заслужений діяч мистецтв УРСР, професор Олександр Хмельницький – провідні представники харківської школи монументального живопису [8, c. 325]. Обидва педагоги поєднували активну творчу діяльність із викладанням, виховавши цілу плеяду художників-монументалістів [2, 9]. Саме вони сформували у студентів розуміння монументального твору як синтезу архітектури й образотворчого мистецтва, прищеплювали високу культуру композиційного мислення, рисунка та колористичного вирішення. Навчання у майстернях таких митців сприяло подальшому професійному становленню Володимира Яковлєва і його майбутнім досягненням у галузі монументально-декоративного мистецтва.

Після закінчення навчання Володимир Яковлєв, уже маючи сім’ю, отримав державне направлення на роботу до Дніпродзержинська (нині Кам’янське Дніпропетровської області). Однак індустріальний характер міста не відповідав його творчим очікуванням. Попри значний промисловий потенціал, художник не побачив там можливостей для повноцінної реалізації свого фаху. Тому разом із дружиною він вирішив шукати місто, де здобуті професійні знання і творчі навички могли б знайти практичне застосування. У 1975 році вибір Володимира Яковлєва зупинився на Кременчуці [7, c. 100]. Це рішення було невипадковим. Саме в цей період місто переживало один із найактивніших етапів містобудівного розвитку, що відкривав широкі можливості для реалізації художників монументально-декоративного профілю. Після майже повного знищення під час Другої світової війни, коли у 1943 році було зруйновано близько 97 % забудови, Кременчук упродовж наступних десятиліть став масштабним будівельним майданчиком. Відбудовувалися житлові квартали, активно розвивалася промисловість, споруджувалися нові палаци культури, навчальні заклади, дитячі садки, лікарні, адміністративні будівлі та інші громадські об’єкти [6, c. 138]. Новобудови потребували художнього оформлення, а монументальне мистецтво стало невід’ємною складовою формування міського простору. Саме в цих умовах Володимир Яковлєв побачив можливість реалізувати здобуті в інституті знання та розпочати професійну діяльність за спеціальністю.

Важливу роль у розвитку монументального мистецтва Кременчука відігравала місцева художньо-виробнича база. У 1965 році Полтавське обласне товариство художників було реорганізоване у Полтавські художньо-виробничі майстерні Художнього фонду УРСР. Відповідно Кременчуцька філія товариства була перейменована на Кременчуцьке відділення Полтавських художньо-виробничих майстерень, а згодом – Кременчуцькі художньо-виробничі майстерні (КХВМ) [6, c. 106]. Ця установа стала головним осередком виконання державних замовлень у галузі монументально-декоративного мистецтва, забезпечуючи художників роботою над оформленням новозбудованих громадських і промислових об’єктів міста. Для молодих фахівців-монументалістів членство в КХВМ відкривало можливості професійної реалізації, участі у масштабних творчих проєктах та співпраці з архітекторами й будівельними організаціями.

У контексті таких суспільно-мистецьких процесів розпочав свою професійну діяльність Володимир Яковлєв. Після переїзду до Кременчука він став членом Кременчуцьких художньо-виробничих майстерень (1975 р.), що визначило подальший напрям його творчої діяльності. Того ж року митець отримав одне з перших значних замовлень. Для фойє Кременчуцького загальнотехнічного факультету Харківського авіаційного інституту художник створив монументальні панно «Молодість» і «Наука і прогрес», виконані в техніці холодної енкаустики. Кожне панно (площею близько 75 м²) стало важливою складовою художнього оформлення навчального закладу [6, c. 144]. Тематика творів, присвячена молоді та технічному прогресу, органічно відповідала функціональному призначенню освітнього простору й водночас відображала характерні ідейно-образні засади радянського монументального мистецтва 1970-х років. Виконання цього масштабного замовлення стало початком активної творчої діяльності Володимира Яковлєва у Кременчуці та засвідчило його професійну готовність до реалізації монументальних проєктів.

У 1980-х роках Володимир Яковлєв продовжив активно працювати у сфері монументально-декоративного мистецтва, реалізовуючи творчі проєкти для навчальних закладів Полтавської області. Одним із таких стало створення вітражів для Вищого професійного училища № 7 при заводі «АвтоКрАЗ» у Кременчуці. У цей же період художник виконав монументальний розпис «Передаємо майбутнє юному поколінню» в інтер’єрі Комсомольського гірничо-металургійного технікуму (нині – Горішньоплавнівський політехнічний фаховий коледж) [5].  Обидва проєкти були створені для освітніх закладів, що зумовило їхню тематичну спрямованість. У композиціях художник звернувся до образів молоді, освіти, професійного становлення та наступності поколінь.

Активний розвиток монументально-декоративного мистецтва у Кременчуці та за його межами у 1980-х роках сприяв зростанню кількості творчих замовлень Володимира Яковлєва. За кілька років художник створив низку ескізних проєктів до монументальних творів, серед яких: ескіз розпису у фойє клубу залізничників м. Кременчука «Мелодії залізничних доріг» (затверджений 17.07.1984 року), ескіз монументально-декоративного розпису для АТП-16011 «Приборкання», ескіз розпису для АТП-16011 «Кінські сили – в мотор» (затверджений 21.11.1983 року), ескіз розпису «Історія пасажирського автотранспорту». Дані ескізи зберігаються в приватній колекції О. Мілюкової.  Частина ескізів перебуває в колекції Краєзнавчого музею міста Горішні Плавні, серед яких: ескіз вітражів для АТП-15336 «Кременчуцький богатир» (затверджено і виконано у 1987 році), ескіз розпису у кабінеті психологічного розвантаження ПНМ (затверджений в 1980 році), ескіз розпису у конференц-залі гуртожитку Кременчуцького медичного училища «Не нашкодь» (затверджений 07.06.1984 року). 

 У другій половині 1980-х років творча діяльність Володимира Яковлєва вийшла за межі Полтавської області. Географія його монументальних проєктів розширилася, охопивши й Кіровоградщину. У цей період художник виконав монументальний розпис «Труд і славу батьків – нащадкам» для Музею бойової та трудової слави селища Павлиш. Звернення до теми історичної пам’яті, трудових традицій і наступності поколінь відповідало суспільно-культурним запитам доби та було характерним для монументального мистецтва 1980-х років. Ескіз до розпису зберігається в колекції Кременчуцької міської художньої галереї. 

Суспільна перебудова другої половини 1980-х – початку 1990-х років стала переломним етапом у розвитку українського монументально-декоративного мистецтва. Зі зміною політичної та культурної парадигми художня творчість поступово звільнялася від ідеологічних функцій, що призвело до втрати монументальним мистецтвом його провідної ролі в оформленні громадського простору. Водночас змінювалося й розуміння професії художника-монументаліста, а сама галузь вступила в період переосмислення своїх завдань, творчих можливостей і місця в нових суспільних реаліях [3, c. 661].

Останнім великим замовленням Володимира Михайловича став розпис на тему «Театр» у вестибюлі ПКіТ м. Комсомольськ (нині Горішні Плавні). Зі спогадів художника, робота датується 1992 роком і була виконана лише за місяць, що свідчить не лише про високий рівень професійної майстерності, а й про досконале володіння технікою монументального живопису. Особливої виразності розпису надає використання техніки холодної енкаустики. На відміну від класичної, що передбачає роботу з розігрітим воском, холодна енкаустика виконується із застосуванням воскової емульсії або спеціальних воскових сумішей без нагрівання під час нанесення. Така технологія дозволяє отримати характерну матову поверхню, глибину кольору та оксамитову фактуру живописного шару, забезпечуючи високу довговічність монументального твору [4, c. 60]. Саме пластичні можливості цієї техніки дали художникові змогу досягти м’якого моделювання форм, прозорості кольорових нашарувань і декоративної цілісності композиції. Створена уже в період суспільних змін початку 1990-х років, робота демонструє відхід художника від суто виробничої тематики радянського монументалізму до узагальнених культурно-духовних образів, що утверджують цінність театру, літератури та національної культурної традиції [3, c. 662–663].

На сьогодні простежити повний творчий доробок Володимира Яковлєва у галузі монументально-декоративного мистецтва досить складно. Значна частина його проєктів так і залишилася на стадії ескізних розробок, окремі монументальні твори були втрачені внаслідок знесення будівель, у яких вони знаходилися, інші опинилися на території об’єктів, що перейшли у приватну власність і стали недоступними для дослідження. Крім того, частина творів була демонтована в процесі реалізації законодавства України про декомунізацію, оскільки містила символіку чи ідеологічні образи радянської доби. Усе це суттєво ускладнює комплексне вивчення творчої спадщини художника та повноцінну оцінку його внеску у формування монументально-декоративного середовища Кременчука й інших міст України. 

Скорочення обсягів монументального будівництва та майже повне припинення державних замовлень наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років стало переломним моментом у творчій біографії Володимира Яковлєва. У цей період художник повернувся до станкового живопису, у якому зміг повніше реалізувати власні творчі пошуки та індивідуальне художнє бачення. У цей час у виставковій діяльності Кременчука разом із В. Яковлєвим виявляли активність такі митці, як М. Анісімов, Г. Аристов, А. Дяченко, В. Седоченко та Н. Юзефович [6, c. 116]. Також живописні роботи художника були представлені на персональній виставці в 1986 році у міській виставковій залі [10]. У 1988 році Володимира Яковлєва було прийнято до Полтавської обласної організації Спілки художників УРСР. Важливою подією в мистецькому житті регіону стала виставка творів кременчуцьких професійних художників, що відкрилася у червні 1993 року в залах Полтавського художнього музею [6, c. 118-119]. Серед її учасників був і Володимир Яковлєв, який на той час уже мав значний досвід роботи у сфері монументально-декоративного мистецтва та був членом новоствореної Спілки художників України. Участь митця в цій експозиції засвідчила його активну інтеграцію до професійного художнього середовища Полтавщини. 

Перехід Володимира Яковлєва до станкового живопису не означав відмови від художніх принципів, сформованих у монументальному мистецтві. Навпаки, його живописні твори зберегли властиві монументалістові композиційну цілісність, узагальненість форм і продуману колористичну систему. Академічна школа, доповнена багаторічним досвідом роботи над масштабними розписами та вітражами, зумовила особливий характер його творчої манери, у якій реалістична основа поєднується з декоративністю, пластичною виразністю і прагненням до монументального узагальнення образу. Станковий живопис Володимира Яковлєва охоплює традиційні жанри – пейзаж, портрет і натюрморт, проте саме пейзаж став одним із провідних напрямів його творчих пошуків. У цих роботах важливу роль відіграє не лише точність зображення, а й передача емоційного стану природи, її внутрішньої атмосфери. 

Портретний жанр у творчості Володимира Яковлєва вирізняється прагненням до глибокого розкриття індивідуальності моделі. Художника цікавить не лише зовнішня схожість, а й передусім психологічний стан людини, особливості її характеру та емоційний настрій. Композиції, як правило, відзначаються врівноваженістю та лаконізмом, що зосереджує увагу глядача на постаті портретованого. Важливу роль у створенні художнього образу відіграє колористичне рішення: стримана й гармонійно вибудувана палітра підсилює психологічну виразність твору та сприяє розкриттю внутрішнього світу персонажа.

Натюрморти Володимира Яковлєва вирізняються стриманою колористикою, гармонійною композицією та тонким відчуттям кольору. Найчастіше художник звертався до зображення квітів, які стали провідним мотивом багатьох його робіт. Такий вибір був пов’язаний і з особистим життям митця. Його дружина Валентина Іванівна захоплювалася квітникарством, вирощувала квіти на дачі та любила складати букети. Саме ця сімейна атмосфера надихала Володимира Яковлєва на створення ліричних квіткових натюрмортів [1, с. 11].

Важливим етапом пізнього періоду творчості Володимира Яковлєва стало виконання розписів Спасо-Преображенського храму та трапезної в селі Келеберда сучасної Горішньоплавнівської громади, розпочате близько 1998 року. Це було його останнє велике замовлення як художника-монументаліста, яке ознаменувало перехід від світського монументального мистецтва до сакрального живопису, який був характерним для багатьох українських художників-монументалістів у період постання незалежної України. Робота над храмовим інтер’єром стала логічним завершенням творчого шляху митця у галузі монументального розпису.

Отже, творчість Володимира Михайловича Яковлєва (1941–2024) стала вагомою складовою художнього процесу Кременчука та Полтавщини кінця ХХ століття. Його професійне становлення відбувалося в період активного розвитку монументально-декоративного мистецтва, що дало змогу реалізувати значну кількість проєктів у громадських і навчальних закладах регіону. Монументальні розписи, вітражі та панно художника вирізняються високою професійною майстерністю і продуманою композицією. Після скорочення державних замовлень митець успішно реалізував себе у станковому живописі, зберігши притаманні його творчій манері академізм, гармонійність і ліричність. Творча спадщина Володимира Яковлєва є важливим джерелом для вивчення розвитку монументально-декоративного мистецтва другої половини ХХ століття та становить значну культурну цінність. Її дослідження, систематизація та збереження є важливим завданням сучасного українського мистецтвознавства.

Список використаних джерел та літератури

1. Брагілєва Л. Людину робить художником те, що він бачить і чує. Телеекспрес. 2021. 10 червня. № 23 (1316). С. 10–11.

2. Денисенко О. Й. Константинопольський Адольф Маркович. Енциклопедія Сучасної України: електрон. версія / редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. URL: https://esu.com.ua/article-4998 (дата звернення: 29.06.2026).

3. Історія українського мистецтва: у 5 т. Т. 5: Мистецтво XX століття. Гол. ред. Г. Скрипник, наук. ред. Т. Кара-Васильєва. Київ: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2007. 1048 с.

4. Кара О. Д. Енкаустика: традиції та сучасні методи. Наука і освіта. 2015. № 8. С. 58–64.

5. Мельничук В. Натхнення і майстерність Володимира Яковлєва. Хроніки тижня. 2021. 18 червня. № 23 (452). С. 4.

6. Осадчий В. В. Художнє життя м. Кременчука кінця ХІХ–ХХ століття: дис. … доктора філософії: 023 / Харків. держ. акад. дизайну і мистецтв. Харків, 2021. 346 с.

7. Осадчий В., Федоренко С., Лушакова А. Особливості формування монументально-декоративного середовища міста Кременчука в 60–70-х роках ХХ століття. Актуальнi питання гуманiтарних наук. 2023. Т. 2. Вип. 69. С. 96–102.

8. Ханко В. Мистці і майстри полтавського краю. Діячі образотворчого, народного і ужиткового мистецтва ХХ – початку ХХІ століть. Біографічний словник. Харків: Видавець Олександр Савчук, 2025. 392 с.

9. Художники-ювіляри. Олександр Анатолійович Хмельницький. Харківський художній музей: офіц. сайт. URL: https://artmuseum.kh.ua/novini/xudozhniki-yuvilyari.-oleksandr-anatolijovich-xmelniczkij.html (дата звернення: 29.06.2026)

10. Черепанов О. Творчі звіти. Кременчуцька Зоря. 1986. № 91 (13543). С. 4.