МОДЕРНІЗМ, ПОСТМОДЕРНІЗМ, СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО: ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНОЛОГІЇ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЖИВОПИСУ 1980-Х – 1990-Х РОКІВ. СПРОБА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО АНАЛІЗУ

Актуальність теми: Попри численні дослідження сучасного мистецтва України, проблема періодизації й термінології залишається однією з найбільш проблемних і дискусійних. Досі немає спільної думки щодо часу виникнення сучасного мистецтва (contemporary art), так само, як і щодо часових рамок модернізму й постмодернізму. Широкий діапазон думок дослідників можна пояснити тим, що вони виходять з різних методологічних позицій, аргументуючи свій вибір політичними, соціально-культурними причинами, або ж суто логікою розвитку художніх процесів. 

Прийнято вважати, що лінія розвитку модернізму, перервана в 1930-х рр. нав’язаним «методом соцреалізму», частково відновлюється у 1960-х, породжуючи рух шістдесятництва, та продовжується в андеграунді 1970-х – 1980-х рр. Доля модерністської традиції в 1990-х залишається мало висвітленою, хоча очевидно, що вона продовжує існувати в потужних осередках і спільнотах художників. Також є загально визнаним, що паралельно з ним існує постмодернізм, наявність якого в 1990-х у більшості науковців не викликає сумнівів. Проте важливим залишається питання: коли виникає постмодернізм в Україні? Чи формується він як критичний підхід до радянської системи чи виникає напередодні/в час незалежності? Чи завершується модерністська лінія, і коли саме? Наскільки рівномірно ці тенденції проявляються в різних мистецьких центрах, зважаючи на поліцентризм культурного життя України? 

У світовій практиці загально прийнятною точкою зору є думка, що переламним етапом в переході від модернізму до постмодернізму є концептуалістське мистецтво (кінець 1950-х – 1960-і рр.) і синхронні з ним явища поп-арту і гіперреалізму. Всі ці напрямки спрямовані не на виробництво нового/модерного/актуального, а зосереджуються на аналізі самої мови мистецтва. 

В Україні такий перелам є відчутним у другій половині 1980-х, коли на хвилі перебудови відбувається  не тільки інформаційний бум, публікація великої кількості перекладів текстів постмодерністських авторів, критиків, кураторів, але й можна зафіксувати локальний досвід у зміні світогляду. Найвпливовішою для характеристики соціокультурних процесів 1990-х років є концепція Т. Гундорової про «післячорнобильський» постмодернізм [Гундорова, 2013]. Дослідниця розглядає Чорнобиль як символічний рубіж, що позначив кризу радянського проєкту та формування перехідної культурної ситуації, в якій співіснували й взаємодіяли старі та нові художні моделі. 

Щодо тенденцій сучасного мистецтва 1980-х – 1990-х рр. немає спільної думки – чи доречно називати їх Новою хвилею, трансавангардом, постмодернізмом, постперебудовним мистецтвом та ін. Разом з тим, можна стверджувати, що за останні 10 – 15 років український дискурс досяг великих успіхів у відході не тільки від глобалістських, узагальнених і знецінюючих локальний досвід оптик, а й від поширеної в російському дискурсивному полі точки зору, де українське мистецтво мислилося як «південна хвиля», провінційний постмодернізм, що запізнився і має нечіткі риси тощо. Спираючись на концепцію «горизонтальної історії мистецтва» Пйотра Пйотровського [Piotrowski, 2009], український художній процес кінця ХХ століття доцільно розглядати не як локальний варіант західної моделі розвитку, а як самостійний культурний феномен зі специфічною хронологією та термінологією. 

Актуальність заявленої теми важко переоцінити – без визначення чітких хронологічних і стилістичних рамок важко займатися музеєфікацією сучасного мистецтва, формувати критерії та повноцінний канон мистецтва ХХ століття.

Стан дослідження: Історіографія українського сучасного мистецтва перебуває в постійній динаміці. Крім каталогів, монографій, що висвітлюють окремі постаті чи спільноти, існує низка публікацій, що пропонують нові погляди на періодизацію сучасного мистецтва, термінологію та тенденції.

На сьогодні в Україні існують кілька поколінь дослідників, чиї думки є важливим внеском як у формування цілісної і переконливої моделі розвитку сучасного мистецтва, так і в дискусію щодо його термінології та періодизації: О.Соловйов, Г.Скляренко, Г.Вишеславський, В.Сахарук, О.Авраменко, М.Рашковецький, О.Мартинюк, О.Михайловська, О.Баршинова, Т.Жмурко, Т.Кочубінська, О.Червонік, Б.Шумилович та ін.

Мета статті: Метою статті є історіографічний аналіз основних концепцій, що визначають термінологічні та хронологічні межі модернізму, постмодернізму й різних напрямків сучасного мистецтва в Україні у 1980-х – 1990-х років, а також виявлення ключових методологічних проблем їх застосування.

Основна частина. Наприкінці 1980-х та у 1990-х рр. для критики було типовим твердження, що сучасне мистецтво в Україні виникло після перебудови і маркером його появи є картина А.Савадова і Г.Сенченка «Печаль Клеопатри» (1987). Такої думки, зокрема дотримувався О.Соловйов [Соловйов, 2006]. Як правило, ці позиції виключали з поля зору такі явища другої половини ХХ ст., як українські версії концептуалізму й гіперреалізму, і пояснюються слабкою на той час дослідженістю явищ сучасного мистецтва в андеграунді. І на сьогодні почасти [Баршинова, Мартинюк, 2021] поняття «сучасне мистецтво» вживається лише стосовно другої половини 1980-х рр., зважаючи на радикально нові обставини його прояву, відмінні від існування в андеграунді. 

Наприкінці 1990-х з’являються перші спроби скласти цілісне уявлення про українське сучасне мистецтво др. пол. 1980-х – 1990-х рр. та вписати його в історію мистецтва ХХ ст. У 1999 р. в Одесі вийшов збірник «Портфоліо», який і сьогодні є безцінним джерелом знань про виставки, тексти та події другої половини 1980-х – 1990-х років, і не тільки в Одесі. У вступній статті М.Рашковецький доволі детально окреслює і характеризує періоди, виходячи з локальної ситуації: «після модернізму» – 1989 – 1991, 1992 – 1996 – поява перших інституцій сучасного мистецтва, та 1997 – 1998 – період існування ЦСМ Сороса [Портфолио, 1999, с. 9 – 10]. 

У масштабному проєкті «Мистецтво України ХХ століття» (1998), яке розглядало найважливіші стилістичні напрямки, етапи та явища минулого століття, сучасне мистецтво було розділене між різними розділами. Книга-каталог об’єднала статті провідних українських мистецтвознавців, присвячені ключовим етапам розвитку українського мистецтва ХХ ст. – від авангарду до постмодернізму. Особливе значення для дослідження мистецького процесу 1980–1990-х рр. має стаття О.Соловйова «Пінакотека: Нова фігуративність» [Соловйов 1998], у якій автор розглядає український художній процес у контексті західноєвропейського постмодернізму та трансавангарду, окреслюючи типологічні паралелі між цими явищами.

Це прагнення охопити поглядом минуле століття, розібратися в його періодизації, тенденціях, особливостях, індивідуальних практиках і спільнотах, є характерне для 2000-2010-х, коли була опублікована низка історій мистецтва ХХ століття. Частина з них представляє собою збірники статей провідних науковців, які діляться своїми концепціями і напрацюваннями,  – наприклад, «Нариси з історії образотворчого мистецтва України XX ст.» у двох томах (2006), або 5-й том «Історії українського мистецтва»  [Історія українського мистецтва, 2007] , але не менш важливим є пошук підходів до виявлення тяглості й поліцентричності в художніх процесах в Україні [Голубець, 2012;  Ложкіна, 2019]. 

До збірника «Нариси з історії образотворчого мистецтва України XX ст.» (2 том) увійшли стаття Е.Димшиця «Український живопис кінця 1950-х — початку 1990-х років» [Димшиць, 2006], у якій він пропонує огляд еволюції українського живопису крізь призму діяльності художніх об’єднань, виставкової практики та творчості окремих митців, зосереджуючи увагу передусім на процесах, що визначали розвиток київського мистецького середовища. Така особливість відображає загальну тенденцію української історіографії початку 2000-х років, коли національний художній процес ще значною мірою інтерпретувався крізь призму києвоцентричної моделі. У своїй статті О.Авраменко [Авраменко, 2006] пропонує живопис другої половини 1980-х розглядати на тлі процесу «девальвації методу соціалістичного реалізму», тобто вона чітко відносить його до пізньорадянського періоду. 1991 – 2005 рр. науковиця бачить цілісним періодом інституційного оформлення сучасного мистецтва.  Найціннішим у дослідженні є авторська концепція моделей функціонування мистецтва 1990-х, зумовлених соціально-політичними обставинами. 

Книга Г.Скляренко «На берегах» поєднує написані в різний час історичні, критичні та теоретичні статті [Скляренко 2007]. У статті «Тенденції мистецтва другої половини 1980–1990-х у контексті української культури» (2000) надана загальна характеристика мистецької та соціально-політичної ситуації. У тексті йдеться також про «постійне для вітчизняної культури зміщення стадій художнього розвитку, де у постмодерністських явищах присутні модерністські та авангардні інтенції» [Скляренко 2007, с. 114]. Стрижневою думкою статті є важливість барочної традиції для творчих пошуків українських митців, що є радше творчою гіпотезою, яка стала основою для подальших досліджень і кураторських проєктів авторки.

На початку 2010-х рр. з’явилися кілька важливих статей Г.Скляренко, які значно поглибили уявлення про процеси 1960-х – 1980-х років, пов’язаних з сучасним мистецтвом, – концептуалізм [Скляренко, 2010] і гіперреалізм [Скляренко, 2013]. Ці публікації вписали явища в контекст української історії мистецтва, визначивши, зокрема, що в різних художніх центрах ситуація виглядала по-своєму. Зокрема, концептуалістські практики найбільше поширення отримали в Харкові, де вже в 1960-х рр. В. Бахчанян займався практиками розширення меж художнього твору, та в Одесі, де в 1950-х з’являються «протоконцептуалістські» твори О.Соколова, а рух оформлюється на межі 1970-х – 1980-х рр. Гіперреалістистичні тенденції в українському мистецтві проявляються на поч. 1980-х рр. 

Запропонована у виставковому проєкті «Українська Нова хвиля. Друга половина 1980-х – початок 1990-х» (2009, NAMU) термінологія щодо періоду 1987 – 1994 рр. відсилала до глобальної термінології (New Wave), хоча й з дещо зміщеними (на десятиліття) часовими рамками, що пояснювалося соціально-політичними обставинами. У статтях до каталогу виставки дослідниками  (О.Баршинова, Г.Скляренко) було обґрунтовано часові межі – 1987 – 1994 рр., та окреслено коло митців – у  першу чергу учасників сквоту «Паризька комуна» в Києві (1990 – 1994), одеських митців кола О.Ройтбурда і Л.Войцехова, львівських художників А.Сагайдаковського й Р.Жука, ужгородця П.Керестея. Живопис кола Т.Сільваші й «Живописного заповідника» було запропоновано віднести до «неомодернізму» [Українська Нова хвиля, 2009, с. 12 – 17, 18 – 28]. 

Концепція «Нової хвилі» стала однією з доволі поширених в українському мистецтвознавстві 2010-х – 2020-х рр., проте спосіб її вживання залежить від поглядів авторів. Наприклад, Г.Вишеславський розуміє під Новою хвилею в цілому генерацію митців постперебудовного періоду, незалежно від їхніх стилістичних уподобань [Вишеславський, 2020]. У спільній з О.Сидором-Гібелиндою книзі «Термінологія сучасного мистецтва» [Вишеславський, Сидор-Гібелинда, 2010] автори детально розбирали поняття модернізму, постмодернізму, Нової хвилі. Прикметно, що автори не зупиняються на певній ідеї (власне, тому і виник збірник різних понять), але зібраний ними матеріал важко переоцінити не тільки з точки зору опублікованих думок дослідників, а й щодо витоків того чи іншого поняття в українському контексті.

Питанню періодизації присвячена стаття В.Сахарука– вона зафіксувала етапність розвитку сучасного мистецтва у др. пол. 1980-х – 2010-х рр. [Сахарук, 2017]. Автор поділив період на три хронологічні відтинки: перший (1987–1995), другий  (1995–2004)  та  третій (2004 – триває у 2017). Визначальною для нього став соціально-культурний аспект та історія інституційних змін, ця точка зору на сьогодні залишається провідною для досліджень історії сучасного мистецтва.

До думки про початок 1990-х як період переходу («трансгресії»), співіснування радянських і нових рис в сучасному мистецтві схиляється також львівський дослідник Б.Шумилович [Шумилович, 2018].  

Етапним проєктом для історії сучасного мистецтва стало фокусне дослідження спільноти «Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище» (2018), де також неможливо було уникнути питань термінології. Важливою є характеристика Т.Кочубінською живопису «паркомунівців» як приналежного до постмодернізму, але водночас і  такого, що «завершує еру великої картини радянського мистецтва» [Кочубінська, 2018, с. 17].  Ґрунтовний розгляд Т.Жмурко стилістичних тенденцій та референсів в живописі Паркомуни є своєрідним підсумком історії складання термінів для опису феномену сквоту в українському мистецтвознавстві [Жмурко, 2018]. 

Дослідження спільнот продовжилося масштабним проєктом «Протагоністи» (2024), де також куратори говорили про мистецтво перехідного стану, але значення проєкту полягає перш за все про те, що цей перехід був визнаний як такий, що пов’язаний не тільки з постмодерністськими тенденціями, але й з «ще живою модерністською традицією» [Протагоністи, 2024, с. 24]. Проєкт поглибив і загострив ідеї, закладені «Мистецтвом України ХХ ст.» 1998 р., проблематизував значимість модерністських тенденцій та їхнього існування в період постмодернізму.

Серед найновіших досліджень щодо термінологічних і хронологічних проблем слід відзначити статтю О.Червонік про Харківську школу фотографії. [Chervonik, 2025] Вона показує, що постмодерністські художні стратегії в Україні формуються ще в радянський період. Червонік аналізує фотографію, а не живопис, і її висновки неможливо автоматично переносити на український живопис 1980–1990-х років. Проте її стаття є вагомим аргументом на користь перегляду традиційної хронології: якщо постмодерністські стратегії переконливо виявляються у Харківській школі фотографії вже в 1960–1980-х роках, це ставить питання про можливість аналогічного переосмислення часових меж постмодернізму і в інших видах українського мистецтва.

Висновки: У статті було розглянуто тільки невелика частина з численних досліджень щодо термінології й періодизації сучасного мистецтва, які авторці видаються важливими й етапними, і є далеко не вичерпною. Історіографічний аналіз засвідчує, що в українському мистецтвознавстві на сьогодні склався спільний підхід до використання понять «постмодернізм» та «сучасне мистецтво» щодо українського живопису 1980–1990-х рр. Ці поняття нерідко використовуються як взаємозамінні або, навпаки, набувають різного змісту залежно від дослідницької традиції та методології. Спільним баченням є те, що художні процеси 1980-их визначає пізньорадянський контекст, в якому вже проявлені постмодерністські тенденції, разом з тим, наявні і модерністські (останні ще тільки почали перебувати у фокусі уваги дослідників). Період 1987 – 1993 рр. дослідники вважають перехідним періодом, натомість у 1990-х відбувається поступовий відхід від постмодернізму й формується інституційна система сучасного мистецтва (хоч і позбавленої державної підтримки і публічної уваги). Все ще малодослідженим залишається живопис пер. пол. 1980-х рр., з усім комплексом радянських назв і непереглянутих штампів.

Проблема термінології та періодизації українського мистецтва кінця ХХ століття потребує подальшого вивчення, зокрема в контексті деколоніальних та постколоніальних досліджень, регіональної специфіки та дискусій навколо визначень сучасного/актуального мистецтва 1990-х рр. Це створить підґрунтя для вироблення більш узгодженої концепції історії українського мистецтва другої половини ХХ століття.

Бібліографічні посилання:

1. Belting, Hans. Art History after Modernism. Translated by Caroline Saltzwedel, Mitch Cohen, and Kenneth J. Northcott. Chicago: University of Chicago Press, 2003. 236 р.

2. Chervonik, Olenа. The Kharkiv School of Photography of the 1960s – 1980s as Ukrainian Postmodernism. / Researching and Curating Photography from Ukraine: Reflections, Perspectives, Challenges, ed. Kateryna Filyuk. University of Salford and 89books, 2025. Р. 34 – 48. 

3. Piotrowski, Piotr. In the Shadow of Yalta: Art and the Avant-Garde in Eastern Europe, 1945-1989. London: Reaktion, 2009. 498 р.

4. Авраменко О. Зміни парадигми функціонування образотворчого мистецтва в Україні 1950-х — 2005-го років. Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. : У 2 кн. / ІПСМ НАМ України; ред. В. Сидоренко. Київ: Інтертехнологія. 2006. Кн. 2. С. 193 – 239.

5. Баршинова О., Мартинюк О. Українське мистецтво в добу незалежності: трансформації та сподівання. Нариси новітної історії України, 1991 – 2021. Зб. ст./ ред. М.Мінакова, Г.Касьянова та М.Роджанскі. Київ: Laurus, 2021. С. 189 – 224. 

6. Вишеславський Г. Contemporary art України – від андеграунду до мейнстріму. Київ: ІПСМ НАМУ, 2020. 256 с.

7. Вишеславський Г., Сидор-Гібелинда О. Термінологія сучасного мистецтва. Означення, неологізми, жаргонізми сучасного візуального мистецтва України. Париж-Київ: вид-во Terra Incognita, 2010. 416 с.

8. Голубець О. Мистецтво XX століття – український шлях. Львів: Колір ПРО, 2012. 198 с.

9. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодернізм. Вид. 2-е. Київ: Критика, 2013. 344 с.

10. Димшиць Е. Український живопис кінця 1950-х — початку 1990-х років. Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. : У 2 кн. / ІПСМ НАМУ; редкол. : В. Сидоренко (голова) та ін. Київ: Інтертехнологія, 2006. Кн. 2. С. 150 – 192.

11. Жмурко Т. Два слова про живопис. Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище. Київ: Publish Pro, 2018. С. 68 – 102.

12. Історія українського мистецтва у п’яти томах. Том 5. Мистецтво ХХ ст. / гол. ред. Г.Скрипник, наук. ред. Т.Кара-Васильєва. Київ: ІМФЕ ім. М.Т.Рильського, 2007. 1048 с.

13. Кочубінська Т. Пізньорадянська київська богема: про значення сквоту «Паризька комуна». Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище. Київ: Publish Pro, 2018. С. 14 – 16.

14. Ложкіна А. Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – початку ХХІ століття. Київ: ArtHuss, 2019. 544 с.

15. Михайловская Е., Ройтбурд А., Рашковецкий М. Портфолио. Искусство Одессы 1990-х. Сборник. Одеса: ЦСМ, Асоціація «Новое искусство», 1999. 314 с. 

16. Протагоністи. Живописний заповідник/ Паризька комуна: Виставкового проєкт / упор. В.Сахарук. Київ: Національний центр «Український Дім», типогр. «Від А до Я», 2024. 480 с.

17. Сахарук В. До питання про періодизацію сучасного українського мистецтва. Мистецтвознавство України, 17. Київ: ІПСМ НАМУ, 2017. С. 213 – 219. 

18. Скляренко Г. На берегах: Нотатки до українського мистецтва ХХ століття.  Зб. ст. Київ: Софія, 2007. 336 с.

19. Скляренко Г. «Пунктир концептуалізму». До картини українського мистецтва другої половини ХХ сторіччя. Сучасне мистецтво. Вип. 7. 2010. С. 209 – 230. 

20. Скляренко Г. Гіперреалізм в контексті українського мистецтва другої половини ХХ століття. Сучасне мистецтво. Вип. 9. 2013. С. 165 – 183. 

21. Соловйов О. Пінакотека: Нова фігуративність. Мистецтво України ХХ століття: каталог / Асоціація артгалерей України, Центр сучасного мистецтва «Совіарт»; упоряд. О. Петрова та ін.  Київ – Копенгаген : Нігма, 1998. С. 188 – 197. 

22. Соловйов О. Турбулентні шлюзи: Зб. ст. ІПСМ УАМ. Київ: Інтертехнологія, 2006. 192 с.

23. Українська Нова хвиля. Друга половина 1980-х – початок 1990-х років: Каталог виставки/ Авт. ст. А.Мельник, Г.Скляренко, О.Баршинова. Київ: Оранта, 2009. 224 с. 

24. Шумилович Р. 1993 рік у Львові: Трансгресії та естетичні ритуали переходу. Збруч, 23 травня 2018. URL: https://zbruc.eu/node/80025 (дата звернення 27.07.2026)