Ольга Довбня,
кандидатка історичних наук, доцентка,
головна спеціалістка управління з гуманітарних питань Краматорської міської ради,
наукова співробітниця Художнього музею Краматорської міської ради
У статті розглядається діяльність комунального закладу «Художній музей Краматорської міської ради» (далі – КЗ «Художній музей Краматорської міської ради») як інституційний маркер мистецьких та соціокультурних процесів, що відбувалися наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Особливу увагу приділено ролі музею як осередку збереження мистецької спадщини та адаптації інституції до нових форм взаємодії з відвідувачами у перехідний період.
Ключові слова: музейна інституція, музейний фонд, народна картинна галерея, комунальний заклад.
Культурний простір України наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років став епіцентром кардинальних інституційних трансформацій. У зазначений період відбулася не лише зміна мистецьких парадигм, а й переосмислення ролі музею як інституції. Для регіональних художніх музеїв цей час став випробуванням на спроможність до адаптації: від статичного сховища культурної спадщини до активного центру формування ідентичності. Досвід КЗ «Художній музей Краматорської міської ради», на нашу думку, є показовим кейсом, що дозволяє дослідити механізми збереження мистецької спадщини в умовах економічної та соціально-політичної турбулентності.
Мета статті – проаналізувати інституційну трансформацію КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» в контексті процесів, що відбувалися наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, дослідити стратегії поповнення музейного фонду та визначити роль закладу як осередку популяризації українського образотворчого мистецтва перехідної доби. Для досягнення мети поставлено такі завдання: 1. Охарактеризувати етапи розвитку музею: від народної картинної галереї до самостійного комунального закладу; 2. Виявити специфіку формування музейного фонду; 3. Проаналізувати перехід музею до нових форм роботи як відповідь на виклики часу.
Об’єкт дослідження – діяльність КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Предмет дослідження – динаміка трансформації інституційних стратегій музею в перехідний період.
Історія КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» бере свій початок з 1959 року, коли на базі народної картинної галереї, створеної зусиллями мистецької спільноти Краматорська під керівництвом члена Спілки художників СРСР Івана Івановича Пархоменка, формується музейна колекція. Пархоменко Іван Іванович (1916 – 1997) – український радянський живописець. Член Союзу художників СРСР (1960). У 1932 році вступив в Дніпропетровський художній технікум, пізніше училище (викладачі М. Панін, П. Чистян). 16 квітня 1937 року репресований за ст. 54-10. Відбував покарання в магаданських таборах вантажником у Нагаєвському порту, звідки звільнився 6 липня 1942 року з закріпленням на роботі в Дальбут до закінчення війни. Дозвіл на виїзд з Колими отримав лише в 1949 році. Оселився в Донбасі. 23 роки жив у Краматорську, працював у філії обласного товариства художників, пізніше – Худфонду УРСР. У 1965 році реабілітований Верховним судом УРСР. Створив народну картинну галерею (1957–1967), яка нині є КЗ «Художній музей Краматорської міської ради». З 1949 року постійний учасник обласних, республіканських і міжобласних, зарубіжних (Брюссель – 1976 р.) виставок.
Першим кроком поповнення фонду стала передача у дар 80 робіт, авторами яких були художники та скульптори з Донецька, випускники Київського художнього інституту, а також колишні однокурсники Івана Івановича по Дніпропетровському художньому училищу [1; 2, с.1-6; 3, с. 1-38; 4, с. 1-9]. Сам засновник галереї передав у дар 7 своїх творів станкового живопису [1, с. 16, 27, 35, 37; 2, с. 3, 5 ].
Наступним етапом поповнення колекції стало розпорядження Міністерства культури СРСР за підписом Катерини Фурцевої щодо оптимізації фондів провідних музеїв країни та передачі надлишкових творів мистецтва до новостворених галерей. Дізнавшись про це розпорядження, Іван Іванович Пархоменко, ініціював процес передачі їх до новоствореної галереї. Відповідне клопотання було оперативно підготовлено міськкомом та спрямовано до Міністерства культури CРCР. Відповідно до наказів Міністерства культури СРСР від 27.01.1961 та 01.03.1961 музейна колекція поповнилася 114-ма творами живопису, графіки та скульптури із запасників Державного Ермітажу, Державного музею образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна та Державного Російського музею [1; 2, с.1-6; 3, с. 1-38; 4, с. 1-9]. Йдеться про колекцію гравюри XVII – початку XX ст., яка репрезентує творчість О. Зубова, М. Уткіна, М. Ге, І. Крамського, В. Сєрова, твори станкового живопису (роботи П. Петровичева, М. Лаврова, В. Полєнова, М. Ромадіна, Б. Ряузова, М. Суздальцева) та станкову скульптуру (роботи М. Смирнова, М. Томського, Г. Шкловського, А. Посяда, С. Меркурова) [Там само].
Слід також зазначити, що музей мав тісні зв’язки з промисловими підприємствами міста. Так, на постійне зберігання Палацом культури та техніки Новокраматорського машинобудівного заводу (далі – НКМЗ) та завкомом профспілки НКМЗ було передано 34 предмети (5 скульптур, 14 графічних робіт та 15 живописних полотен) [Там само].
У 1967 році Краматорська картинна галерея змінила свій статус, ставши філією Донецького обласного художнього музею. У цей час музейний фонд поповнювався систематично. Важливу роль у цьому процесі відіграла директорка Раїса Пашко. Співпрацюючи з Міністерством культури УРСР та Дирекцією художніх виставок Спілки художників УРСР, вона поповнила музейну колекцію творами провідних українських митців. Формування колекційного ядра відбувалося шляхом безпосереднього відбору робіт на престижних всеукраїнських виставках у Києві. Це був кропіткий і тривалий процес, результатом якого стало формування колекції творів, що репрезентували певні художні школи (зокрема, київську, закарпатську, харківську тощо). До складу зібрання увійшли визначні твори українського мистецтва 1950 – 1980-х років, зокрема авторства Т. Яблонської, К. Трохименка, Г. Меліхова, С. Шишка, А. Кашшая, М. Глущенка, Ф. Захарова [2, с. 10, 12, 16, 17, 23, 29, 32, 34-36, 40 ; 5, с. 21-30, 32,49 ]. Крім того, надходження до фондів відбувалося шляхом централізованого розподілу Міністерством культури СРСР [Там само ].
Визначальною точкою зламу для закладу стало 1 лютого 1992 року. Перехід музею у комунальну власність Краматорської міської ради не був лише формальною зміною підпорядкування – це був акт інституційного самовизначення. У добу системної кризи, що супроводжувала розпад СРСР та становлення незалежної України, здобуття статусу самостійної міської установи дало музею безпрецедентну можливість коригувати власну стратегію розвитку фондової колекції. Еволюція музейної справи в досліджуваний період демонструє суттєву трансформацію експозиційних та фондових стратегій: від централізованої радянської моделі інтеграції до демократизації діяльності та акценту на локальному мистецькому просторі. Так, у 1960 – 1980-х роках культурна політика закладу була підпорядкована завданням масової популяризації мистецтва, тому експозиційна діяльність була тісно інтегрована в загальносоюзну мережу, що забезпечувало регулярні покази як обласних проєктів, так і масштабних експозицій, наданих провідними центрами СРСР – Москвою та Ленінградом, а також інституціями інших союзних республік – Грузинської РСР та Казахської РСР.
Наприкінці 1980-х років вектор роботи змістився у бік регіоналізації та підтримки місцевої спільноти. Завдяки впровадженню вернісажів, де демонстрували доробки як професіонали, так і аматори, музей став консолідуючим осередком для художників північного Донбасу. Значної ваги набула функція інституції як майданчика для дебютів талановитої молоді, для якої персональні покази стали визначальним етапом творчого шляху.
Трансформації зазнала і методологія комплектування зібрань. Якщо раніше поповнення відбувалося переважно в межах централізованих програм, то з 1992 року традиція передачі художниками творів у дар за результатами виставок набула системного характеру і фактично стала основним методом поповнення фондів, що ознаменувало перехід до нових засад адміністрування в умовах незалежної України.
Підсумовуючи, варто зазначити, що зміна парадигми – від ідеологічно зумовленого формування колекції до безпосереднього відбору робіт – суттєво вплинула на структуру сучасного зібрання. Якщо фонди радянської доби відображають загальносоюзні тенденції та тогочасні академічні стандарти, то добірка, сформована за останні десятиліття, є репрезентативним «зрізом» локального художнього процесу. Саме завдяки системному відбору творів молодих авторів та підтримці регіональних митців музей перетворився на важливе джерело дослідження краматорського мистецтва, забезпечивши збереження спадку регіону для майбутніх поколінь. Так, згідно з аналізом фондово-облікової документації КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» за період з 1989 року по 1993 рік надійшло 53 картини [5, С. 54-79]. При цьому 48 із них були передані у дар особисто митцями (41 одиниця) або їхніми родинами (10 одиниць), 2 – придбані. Переважна більшість з них, 47 робіт, виконані краматорськими художниками, як аматорами, так і членами Спілки художників України. Зокрема, Всеволодом Сербіним – 13, Іваном Базилевським – 4, Віталієм Кононенком – 13, Германом Мальковим – 1, Михайлом Темченком – 1, Петром Шаповаловим – 12, Гургеном Погосовим – 1, Оленою Кулик – 2.
Таким чином, інституційна автономія, отримана у 1992 році, стала фундаментом, на якому була побудована подальша стратегія збереження мистецької спадщини та адаптації музею до викликів нової епохи. Музей перейшов від пасивної рецепції централізованих надходжень до активного формування власного обличчя колекції, де пріоритетним стало висвітлення здобутків українського образотворчого мистецтва. Знакову роль у цьому процесі відіграли художники-ентузіасти, що об’єдналися навколо закладу під керівництвом членів Спілки художників України (зокрема, І. Базилевського). Важливо зазначити, що музей зміг зафіксувати й мистецькі процеси 1990-х років, коли художники звільнилися від диктату соцреалістичного канону та отримали можливість експериментувати з формою та змістом.
Сьогодні зібрання КЗ «Художній музей Краматорської міської ради», що налічує 2 183 експонати, є унікальним мікрокосмосом, у якому відображена еволюція візуальної культури України. Колекціонування кінця 1980-х – початку 1990-х років стало фундаментом, який дозволив музею вийти за межі «філії» та заявити про себе як про інституцію, що веде системний діалог між класичними традиціями та сучасними пошуками митців на зламі епох.
У період з кінця 1980-х – на початку 1990-х років КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» вийшов на новий етап своєї діяльності, де пріоритетом стало не лише накопичення експонатів, а їх наукове опрацювання та систематична популяризація. Важливим інструментом музеєфікації спадщини того часу стала видавнича робота. Випуск каталогів та тематичних буклетів про діяльність музею, відіграв роль інтелектуального фільтра, що допомагав не тільки упорядкувати музейну колекцію, але й зробив її доступною для фахівців та широкого загалу. Ці видання стали важливим джерелом документування мистецького процесу, фіксуючи творчість митців у часи, коли системне мистецтвознавче висвітлення регіональної культури було обмеженим.
Водночас культурна інституція розпочала активну адаптацію своїх методів комунікації з відвідувачами, реагуючи на запит суспільства на нові культурні практики. У зазначений період комунальний заклад вийшов за межі суто класичної експозиції, впровадивши проведення тематичних виставок. Такі проєкти органічно інтегрувалися в основну виставкову діяльність, що дозволило залучати нові категорії відвідувачів та розширювати тематичний діапазон музею.
Особливе місце в роботі закладу посіла культурно-просвітницька складова, спрямована на виховання естетичного смаку у дітей. Для школярів розроблялися та читалися лекції, що сприяли глибшому розумінню мистецтва, а для вихованців дитячих садків організовувалися вистави, які перетворювали простір музею на інтерактивне середовище. Впровадження таких форматів, на нашу думку, ознаменувало трансформацію музею з тихої галереї на відкритий майданчик для аматорського мистецького діалогу, де мистецтво стало частиною повсякденного життя містян.
Ще однією важливою рисою того часу стало те, що музей став головним осередком творчої спільноти міста: місцеві художники постійно збиралися на базі закладу, який став для них основною платформою для проведення персональних виставок. Крім того, музей налагодив тісну співпрацю з комунальним закладом «Художня школа Краматорської міської ради», Центром позашкільної роботи Краматорської міської ради, що сприяло інтеграції виховного процесу в живе мистецьке середовище.
Зі свого боку, творчі майстерні стали простором, де мешканці міста могли безпосередньо взаємодіяти з художниками, майстрами декоративно-ужиткового мистецтва, поетами та музикантами. Така модель музейної мультимедійності, якщо розуміти мультимедійність як синтез різних видів мистецтв, дозволила зняти дистанцію між професійною експозицією та відвідувачем. Поєднання класичної виставкової діяльності із живим спілкуванням перетворило музей на життєво важливий центр культурної ідентичності Краматорська. Така методологія експонування та популяризації, закладена наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, довела, що регіональна інституція здатна ефективно працювати з новою культурною спадщиною, навіть за умов мінімального технічного забезпечення, спираючись на інтелектуальний потенціал та професійну мережу контактів.
Аналіз діяльності КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років дозволяє стверджувати, що регіональні музейні інституції відіграли визначальну роль у збереженні культурної спадщини в часи суспільно-політичних турбулентностей. 1992 рік, що ознаменував зміну статусу музею на комунальний, став каталізатором якісних змін у функціонуванні закладу: від пасивного сховища до самостійного суб’єкта культурного процесу.
Дослідження підтверджує, що КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» успішно реалізував стратегію інституційного прихистку, забезпечивши тяглість мистецького розвитку в умовах кризи. Завдяки системному комплектуванню фондів творами українських митців, активній культурно-просвітницькій діяльності, музей не лише зафіксував мистецькі здобутки 1980–1990-х років, а й заклав підвалини для їхнього подальшого вивчення.
Сучасний стан музею, що базується на інтеграції класичної колекції з інтерактивними формами комунікації (майстер-класи, творчі майстерні тощо), доводить спроможність інституції до постійної еволюції. Досвід КЗ «Художній музей Краматорської міської ради» засвідчує: саме через активну культурно-просвітницьку роботу та залучення громади регіональні музеї здатні трансформуватися у дієві центри культури, що зберігають пам’ять та формують культурну ідентичність майбутніх поколінь. Таким чином, вивчення діяльності музею в цей період є не лише актом історичної ретроспекції, а й важливим внеском у розуміння процесів формування культурного ландшафту сучасної України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Інвентарна книга № 1. Живопис. №№ 1-101. Краматорськ / комунальний заклад «Художній музей Краматорської міської ради». 25.08.1969 – 07.07.1969. 43 арк.
2. Інвентарна книга № 2. Живопис. №№ 102-225. Краматорськ / комунальний заклад «Художній музей Краматорської міської ради». 25.08.1969 – 1978. 50 арк.
3. Інвентарна книга № 1. Графіка. №№ 1-146. Краматорськ / комунальний заклад «Художній музей Краматорської міської ради». 17.01.1970 – 1978. 50 арк.
4. Інвентарна книга. Скульптура. №№ 1-101. Краматорськ / комунальний заклад «Художній музей Краматорської міської ради». 17.01.1970 – 14.12.2012. 48 арк.
5. Інвентарна книга № 3. Живопис. №№ 226–648. Краматорськ / комунальний заклад «Художній музей Краматорської міської ради». 1978 – 16.12.2012. 198 арк.
