ВІННИЦЬКА ХВИЛЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ У ВІННИЦЬКОМУ ОБЛАСНОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ: ВИСТАВКОВА РОБОТА, ФОРМУВАННЯ КОЛЕКЦІЇ

Період домінування постмодернізму у світовому мистецтві збігся з дуже поступовим звільненням радянського суспільства від ідеологічного тиску і осмислення свободи самовираження як гуманістичної цінності прав людини. Ще свіжі були згадки про репресивну хвилю проти української творчої інтелігенції 1970-х років, але процес вже було не зупинити і ідеї так званої «перебудови» наклалися на суспільні прагнення. Ознакою часу стала активна діяльність у створенні мистецьких музеїв. У Вінницькій області у 1980-і роках були створені: музей декоративно-прикладного мистецтва Вінниччини (1985 р.) як філія краєзнавчого, а із заснуванням Вінницького обласного художнього музею (1987 р.) філія художнього, Шаргородський музей образотворчого мистецтва (1988 р.) за сприяння спілки художників, Ямпільський районний музей образотворчого мистецтва (у 1986 р. як громадський, а з 1993 р. – державний), музей гончарного мистецтва (братів Герасименків) у Новоселівці Гайсинського р-ну (1988 р). Така зацікавленість могла виникати і задля спроби приховати прямий агітаційний вплив, що було завданням у діяльності музеїв попередніх періодів, і  задля задоволення запиту громадськості на український загалом або конкретно місцевий культурний контекст.  

Багатошаровість мистецьких процесів, епатажність маніфестів, індивідуалізм, притаманний пострадянському культурному ландшафту кінця 1980-х – 1990-х рр. став характерним і для Вінниччини, що знайшло відображення у фондовій колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею. Тема насичення фондів творами сучасників тим більш була актуальна з огляду на те, що у 1987 році більша частина предметів образотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва та етнографії, які мали перш за все художню цінність, була передана новоствореному обласному художньому музею. Натомість у Вінницькому краєзнавчому музеї склалася дещо патова ситуація, яка спрямувала діяльність музею на поповнення колекції, спроможну зафіксувати процеси розвитку культури регіону. 

Треба сказати, що в цей час в колективі музею склалася група музейниць прогресивного мислення, які мали чітку громадську і світоглядну позицію. Заступниця директора з наукової роботи, а з 1992 року директорка музею Людмила Кароєва (1947 – 2008), завідуюча відділом освітньої та виставкової роботи Олена Старшинова (Шуліченко), а також працівники відділу Галина Брильянт, Олена Антонова, Світлана Щербань, науковий секретар Лариса Ерліх намагалися використовувати всі можливі музейні площі для організації виставок і, в першу чергу, – велику виставкову залу, з якої виїхала експозиція образотворчого мистецтва. Людмила Кароєва мала авторитет у середовищі дисидентів, опозиціонерів, діячів культурного спротиву. Олена Старшинова так само мала смак до модерних мистецьких форм, сміливість у виборі експонентів і способів подачі сучасного мистецтва. 

Виходячи з цього, основний принцип виставкової політики музею можна звести до контактів з художниками, які мали визнання не в офіційних колах, а скоріше серед творчого, можна сказати, «богемного» середовища. Тому серед експонентів були художники різних творчих спрямувань – це майстри народної творчості, митці, зорієнтовані на взірці класичного мистецтва та етнографічні традиції, художники, які плекають нові візуальні та світоглядні мистецькі погляди.  

Зали музею від кінця 1980-х рр. і наступного часу були відкриті для художників, які шукали неординарних форм виразності – абстрактний експресіонізм (Віктор Рибачук, Ігор Ященко), символізм (Федір Панчук, Олег Довбощук), міжстильова цитатність (Микола Сорока), трансавангард (Віктор Штельмах, Юрій Клементьєв), енергетизм (Віктор Шпаковський), акціонізм Олександра Никитюка. Загалом можна відзначити пріоритетність станкового формату в живописі та скульптурі, що більше наближає вінницьких митців до київської гілки української «Нової хвилі». Серед ознак часу – демонтаж залізної завіси, тож художні явища регіону представлені у збірці музею іменами митців, відомих не тільки у місті та в Україні, але й за її межами.

Віктор Рибачук – відомий художник, письменник, драматург. Мав близько двадцяти персональних виставок у багатьох містах України, а також за кордоном – у Словаччині, Німеччині, Фінляндії, Швейцарії, його твори представляли сучасне українське мистецтво на групових виставках у США, Франції, Швейцарії, Німеччині. Рибачук переважно втілює творчі задуми, які не вкладаються у межі одного твору, він мислить циклами картин, де разом із самостійним закінченим образом існує динаміка художнього мислення, композиційно-колористичного рішення, асоціативного плану. Протягом двадцяти років активного творчого життя ним створені такі серії картин, як «Апокрифи», «Імперія духу», «Анатомія душі», «Слов’янський щоденник» – саме цю серію представляє робота, передана до музею («Трипільська Венера», 1987 р.). У 1988 – 1992 рр. Рибачук створив об’єднання художників «Ескадрон», у яке входили, окрім художників з інших міст України, вінничани Віктор Штельмах (1959-2015) та Юрій Клементьєв (1961-2016). Вони своїм напрямом визначили трансавангард, але мали разючі відмінності у творчих манерах. Штельмах впізнаваний за численними варіантами сюжетів «Інфанта» (один з них є в збірці ВОКМ) та «Стілець Ван Гога», картинних інсталяцій. Натомість Клементьєв продукував численні серії техногенних композицій, у які закладав асоціативні натурн елементи.

Вінницький митець, колишній голова Вінницького обласного осередку Національної спілки народних майстрів України Федір Панчук має у своїй творчій біографії кілька етапів, кардинально відмінних, проте логічно дотриманих сферою його зацікавлень. Перший з них – відверто фольклорний, який художник називає часом «подільського кота». Це час сюжетної картини з етнографічними мотивами – пасторальними сценами праці та свята, іншого разу декоративно-казкові, де свійські тварини існують серед фантастичного природного світу («Прачки», 1987 р., «Напередодні Трійці», 1997 р., «Пейзаж», 1994 р.). Робота з музейної збірки «Краєвид з червоною коровою» існує на межі фольклорного та супрематичного періодів, у ній поєднані символічні образи і геометрична орнаментальна форма художнього мислення. Можна згадати  орнаментальне походження супрематизму і без подиву сприйняти наступний абстрактний етап художника, що кохається у народному мистецтві – «Абстрактна композиція» (2003 р.,) ілюструє так званий «період знаків», у якому головним персонажем станкової роботи стають символи – архетипи.

Наївне малярство відчувається органічним явищем в постмодернізмі і недарма саме в цей час в музей надійшли твори-клейонки Сергія Танадайчука (1963-2002 рр.) – яскраві, живі, майже монументальні (150-190 см з одного боку), дещо провокативні: «Куряча родина», 1991 р., «Козак на волах», 1992 р., «Білий олень», 1993 р., а також картини, малюнки, витинанки та «видиранки».

Загалом, яскравою ознакою часу стала співпраця музею з художниками, які були не просто поза спілкою художників, що певний час була домінуючою інстанцією, яка вирішувала, хто вартий уваги глядача, а хто ні. Це був час, коли художники, яких тоді називали «самоуками» вийшли в публічний простір і зачарували шанувальників нового мистецтва. Так трапилося з митцями із Старого міста, району, який зберіг цінності індивідуалізму, а з іншого боку – сусідських відносин. В залах музею частим гостем став живопис Олега Довбощука, який виник у річищі українського мистецтва від народних традицій примітиву і декоративізації простору. Його можна назвати одним з найромантичніших художників у жанрі краєвиду, натомість сюжети з історичної тематики наповнені глибинним трагізмом – у збірці 6 творів автора. Твори Володимира Одринського – художника, який використовував для символічних або абстрактних композицій воскові фарби, з технологіями яких він експериментував, не завжди відповідали музейним вимогам, але дві роботи «Чоловік і жінка» та «Абстракція» представляють ще одне ім’я в колі яскравих особистостей доби «мистецької вольниці». 

Співпраця з Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм стала значною сторінкою біографії Віктора Шпаковського (1947 – 2004) – тут він представляв свої проекти і концептуальні виставки. Художником було проголошено Маніфест енергетизму як «нового напряму в розумінні завдань образотворчого мистецтва майбутнього через еволюційну призму сьогодення». Теорія Маніфесту набула мистецького вияву у виставках «Реальність незримого світу» (1995 р. – у виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею, 1996 р. –  у залах Національного художнього музею України). До виставок видано каталоги – «Реальність незримого світу» з текстом Маніфесту та  концепцією біоенергоінформаційного мистецтва та «Доторк до майбутнього» з теоретичною статтею «З філософії сучасного мистецтва». У 1998 р. у великій виставковій залі ВОКМ відбулася презентація знакового твору «Приборкання Кентавра», який згодом був експонований на Міжнародному ART-фестивалі у Києві. Крим, Феодосія, де художник подовгу жив і працював, навернули його на шлях пошуку форм граничної мистецької виразності. Майстер крок за кроком відкриває нові прийоми вирішення традиційних жанрів – пейзажу, натюрморту, портрету. Він називає цю манеру «нелокальним живописом», що втілює в образотворчості ідеї Маніфесту енергетизму. Полотна стають носіями енергетичної інформації у лаконічних формулах з активними емоційними акцентами кольору – з цього циклу робота зберігається у фондах музею «Гурзуф. Зимове сонце», 1992 р.

Микола Сорока належить до покоління художників-космополітів актуального мистецтва, які вільно почуваються на теренах всесвітньої історії мистецтва, але для них найважливішим є виображення власної міфології. Олена Старшинова назвала його «Хлопець із Босхом під пахвою». Образно-поетичне сприйняття художника у парадоксальних авторських інтерпретаціях народжує живописні притчі. Це міфологія, яка нічого не пояснює, наголошуючи самодостатність поетики міфу. Фахову освіту здобув у Вінницькій дитячій художній школі, Дніпропетровському художньому училищі (1989 р.), Львівській академії мистецтв (1995 р.). Ще за часів навчання він активно ввійшов у мистецьке життя, беручи участь у виставках сучасного мистецтва, персональні виставки відбулися у Вінниці, Львові, Києві та Кливленді (США). Творчість Миколи Сороки має чарівливість вишуканого живопису і може бути сприйнята на першому чуттєвому рівні, але має й невиміряну сенсову глибину, наповнену філософією автора, забарвлену індивідуальним асоціативним досвідом глядача. Його роботи у збірці музею «Свято», 1985-87 рр., «Raga sugar», 2006 р. – для тих, кого не лякає робота співавтора художника, іронічного та ліричного мислителя урбаністичного світу.

Ігоря Ященка (1948 – 2021) з музеєм зв’язали більш, як 40 років творчої співпраці. У збірці нараховується 31 твір – перший з них датований 1977 р., останній – 2015 р. Між цими датами – важливі події у біографії художника і в історії країни. «Акварельний період» представлений у збірці музею урбаністичними пейзажами (1977 – 1979), архітектурною серією старої Вінниці (1987 – 1988), оповідним комплексом подій «декабристського» руху, пов’язаний з Тульчином. Графічні роботи зберігаються у багатьох художніх музеях, зокрема Запоріжжя, Хмельницького, Вінниччини тощо. 

На наступному етапі творчої еволюції майстра, який розпочався з 1991 року, провідне місце зайняв олійний живопис – цим роком датована програмна робота «Карусель». У 1993 р. в музеї відбулася виставка Ященка та його учениці Світлани Білаш, яка успадкувала від майстра складну хроматичну колористику і додала своє сценографічне бачення («Успіння», 1993 р., папір, пастель, темпера). На певний час до них доєднався Михайло Ніколаєв з Хмельницького – таким чином утворилося об’єднання «Біла шафа», саме в такому складі відбулася виставка у ВОХМ у 1998 р.

Для митця доби постмодерну, якій притаманний «іронічний перегляд минулого», не існує стилістичних кордонів, але найближчою для нього стала безмежна багатоликість абстрактного експресіонізму – течії, що мала на меті «вивільнення свободно струменіючого кольору від доктринерських законів форми» (Карл Рурберг). Наразі манера вінницького художника стала відома у мистецьких колах України та за її межами відмовою від сюжетної конкретики, акцентом на колористичну домінанту емоційного строю твору, багатою культурно-асоціативною палітрою. За роботу «Мертва натура на сірому» митець отримав Гран-прі на Всеукраїнській трієнале «Живопис-2007». Натура у статусі terra incognita є героєм масштабних, суто «ященківських» полотен «Змій» та «Руда перука» (2009 р.), подарованих музею автором.

Знаковий у творчому доробку художника і у нашій колекції твір «Просценіум» 2009 р., де мистецтво постає грою у світі уяви. Твір дав назву двом персональним виставкам. Загалом, персональні виставки майстра у 1990–2000-х рр. експонувалися у Нью-Йорку, у найпрестижніших виставкових просторах Києва, Запоріжжя, Хмельницького, Вінниці. 2016 року відбулася виставка «Просценіум-ІІ» у великій виставковій залі краєзнавчого музею, яка стала останньою. На жаль, плани митця з передачі свого доробку вінницьким музеям не здійснився через пандемію і його подальша доля невизначена.

Михайло Мігрін повернувся до Вінниці у 1998 р., але за період 2020-х передав значний комплекс своїх робіт різних періодів у музейні фонди ВОКМ, ВОХМ, в музей історії міста Кам’янського – саме там він у 1980-х – 1990-х рр. працював, випробовуючи різні способи візуальної передачі власних філософських роздумів. Майстер звертається до вічних загальнолюдських тем – кохання і страждання, втіх буття та подиху смерті: EROS-TANATOS. Його твори наративні, наповнені складною оповідністю, яка може бути символічно-знаковою чи фігуративною, локальною в кольорі або насиченою вальорними обертонами. Пластика, виконана переважно у дереві, справляє враження своєю лаконічною експрессією, широтою алегоричного мовлення.

Наприкінці 1990-х в мистецьке середовище Вінниці ввійшов Олександр Никитюк з роботами на межі експресіонізму і сюрреалізму. Коли художник прийшов до краєзнавчого музею з пропозицією провести акцію, яка включала цілий перелік нових для Вінниці форм і жанрів сучасного мистецтва (боді-арт, перформанс), об’єднаних історичною тематикою, він знайшов тут повне розуміння і підтримку, але це було вже у 2001 р. Сюжети міфів вікінгів розкривають твори, передані автором до фондів музею (триптих «Прозріння Одина», 2001 р.). У подальші десятиліття музей з Олександром Никитюком поєднувала активна співпраця щодо проектів contemporary art.

Саме завдяки виставковій діяльності у фондах ВОКМ зосередилася виразна колекція творів, які характеризують бурхливу подіями і постатями епоху, роботи були надруковані в персональних альбомах художників, згадані в дослідженнях творчості вінничан, були представлені на багатьох виставках, зокрема до 100-ліття музею. Виставкова робота музею як місця, де можна долучитися до неординарних мистецьких подій, створила репутацію закладу з креативним і прогресивним ставленням до музейної роботи, яку колектив намагався зберігати протягом наступних років.

Література і джерела:

1. Архів Вінницького обласного краєзнавчого музею

2. Вінниччина музейна. Довідник. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2018. – 142 с.

3. Вінницький обласний краєзнавчий музей 100 років. Альбом. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2018. – 142 с.

4. Журунова Т. Сучасне мистецтво Вінниччини у збірці Вінницького обласного краєзнавчого музею. Подільська старовина: науковий зб. Вип.ІV. Державна картографічна фабрика. 2008. С.45-52

5. Журунова Т. Contemporary art і краєзнавчий музей. Точки перетину. Музейний вісник Вінниччини: науково-практичний зб. Вип.3. Вінниця, Державна картографічна фабрика. 2008. С.114-124