ВПЛИВ ЖИВОПИСУ 1980-1990-Х НА СУЧАСНІ МИСТЕЦЬКІ ПРОЦЕСИ

Кінець 1980 – початок 1990-х років – період завершення радянської епохи та початок суспільної «перебудови», утвердження української державної незалежності. Живопис цих років заклав фундамент сучасного українського візуального мистецтва. Головним проривом епохи став перехід до постмодернізму – звільнення від соцреалізму через іронію, цитування, деконструкцію та еклектику. 

Наприкінці 1980-х років в умовах лібералізації мистецького життя, молоді митці почали експериментувати із формою, у контексті натхнення перебудовою і народилася українська «Нова хвиля» – збірний термін для сукупності мистецьких явищ в українському мистецтві. Термін «Нова хвиля» став синонімом цілого покоління після однойменної виставки, присвяченої мистецтву другої половини 1980-х, проведеної в Національному художньому музеї України у 2009 році.[4]. 

У 1980-х роках уперше за багато років українське мистецтво почало стежити за світовими мистецькими трендами. Масштабні, експресивні постмодерністські картини таких художників як Франческо Клементе, Сандро Чіа, Міммо Паладіно та Енцо Куккі зачепили творчу українську молодь. До руху «Нової хвилі» входили митці різних естетичних уподобань – модернізму, неоавангарду, постмодернізму. Творчості митців була притаманна експресія, метафоричність, абсурдизм, використання міфологічних образів і національної автентики. Більшість робіт були створені у техніці alla prima (у перекладі з італійської – «з першого разу»), коли художник створює картину за один сеанс, наносить фарбу на попередній невисохлий шар «по сирому» і кольори змішуються прямо на полотні. «Новохвилевці» конкурували між собою за кількістю створених робіт впродовж ночі. Ставлення до форми було навмисно недбалим. Перетин жанрів та видів мистецтва став нормою, техніка творів частіше позначалася як «мішана». Економічні чинники і соціальні обставини спонукали митців «Нової хвилі» до метаморфоз. 

«Нова хвиля» не мала організаційно окресленої структури, виникла спонтанно і долучала художників з багатьох мистецьких осередків України. Однак найактивніші прояви «Нової хвилі» спостерігалися у Києві, який на початку 1990-х років став головним мистецьким осередком. Окрім Києва, нові мистецькі прояви спостерігалися у творчості одеситів, львів’ян, іванофранківців, полтавців та інших. [1]. Саме художники покоління української «Нової хвилі» зробили найвагоміший вплив на становлення сучасного українського мистецтва. 

Першими інтелектуальними лідерами покоління «Нової хвилі» були кияни Арсен Савадов (1962 р. н.) та Георгій Сенченко (1962 р. н.). Їх маніфестарна спільна картина «Печаль Клеопатри» (1987) ознаменувала розрив із радянською системою та початок нової ери в українському мистецтві. Твір базувався на постмодерністській домінанті, поєднуючи класичну майстерність із концептуальною іронією та сюрреалізмом. Робота переосмислювала образ Бальтазара Карлоса і була інтелектуальним синтезом ідеологічних і нових міфів. Саме від цього масштабного полотна (3х3 м) зазвичай ведеться відлік «Нової хвилі». 

Вважається, що ядро «Нової хвилі» сформували студенти Київського державного художнього інституту. Більшість із них до вступу закінчили Державну художню середню школу ім. Т.Шевченка, де з ранніх років опановували технічні основи живопису. Вони навчалися у викладачів, сформованих естетикою соціалістичного реалізму, багато з яких у 1940-1950-х роках були лауреатами Сталінської премії (до прикладу, Віктор Зарецький). У результаті молоде покоління митців сформувалося в системі, де живопис вважався найвищою формою художнього вираження. Саме тому постмодерністський живопис, який характеризувався великоформатними яскравими полотнами з багатофігурними композиціями, виконаний широкими мазками, був успадкований від соцреалістичного живопису. Водночас художники нового покоління активно експериментували з новими художніми засобами, намагаючись відділитися від «академічного» стилю. Попри це, великоформатний фігуративний живопис і надалі залишається характерною рисою їхньої творчості донині. 

Відгалуженням нового мистецтва було коло митців, яке мало назву «Вольова грань національного постеклектизму». Це митецьке угрупування складалося з двох подружніх пар: Олег Тістол (1960 р. н.) і Марина Скугарєва (1962 р. н.) та Костянтин Реунов (1963 р. н.) і Яна Бистрова (1966 р. н.), також до групи належали Микола Маценко (1960 р. н.) та Олександр Харченко (1965 р. н.). Митці цієї групи були зосереджені на національній міфології. У творах домінувала постмодерністська іронічна манера, що була характерна для цієї епохи, і розкривала національні стереотипи. «Вольова грань національного постеклектизму» досліджувала кліше, кітч і всі можливі крайнощі, які з’являлися на шляху до деколонізації. Художники шукали приховані принади й нову стилістику в провінційній наївності і описували свій творчий імпульс як «красу національного стереотипу». У творчості цієї групи іронія перепліталася з серйозністю, і не завжди можна було одразу зрозуміти, яка робота була критикою, а яка – щирим співчуттям. [4].

Тістол та Реунов довго доводили, що масова культура, народна ікона, лубок і навіть провінційний кіч є повноцінним художнім матеріалом. Це відкрило шлях для сучасного українського поп-арту та нової хвилі фігуративного живопису. Олег Тістол та його одногрупник Микола Маценко, з яким він вчився в Київському державному художньому ліцеї імені Тараса Шевченка у 1970-х роках, досі проводять своє дослідження національної ідентичності у своєму тривалому проєкті «Нацпром». Марина Скугарєва сформувала власний оригінальний художній стиль, у якому поєднала живопис із елементами вишивки. Це забезпечило їй статус однієї з провідних представниць українського сучасного мистецтва 1990-2000-х років.

У 1990 – 1994 роках на вулиці Паризької Комуни (нині Михайлівська) у Києві виник легендарний сквот «Паризька комуна» (зазвичай сквотом називали покинутий будинок, тимчасово захоплений мешканцями, які не мають на нього офіційних прав). Художники прагнули створювати великі картини, які вимагали просторих майстерень, тож почали заселятися в центрі Києва у старі, покинуті, дореволюційні будівлі з високими стелями, які ідеально підходили для створення масштабних творів мистецтва. 

Олег Голосій (1965 – 1993) і Олександр Гнилицький (1961 – 2009) були центральними постатями  сквоту. Увагу митців привертали неоекспресіоністські ідеї мистецтва non finite (незакінчене мистецтво) – це естетичний підхід, де твір мистецтва залишався незавершеним і дозволяв глядачеві самостійно уявляти деталі. Твір можна було вважати закінченим на будь-якому етапі, його не потрібно було ні завершувати, ні вдосконалювати, перетворюючи незавершеність на ключовий естетичний елемент. 

Олег Голосій  – один із найяскравіших та найзагадковіших геніїв «Нової хвилі», його емоційний живопис визначив дух покоління. Художні винаходи Голосія, його погляд і підхід до живопису, вплинули на траєкторію української художньої сцени. Він вважається важливою фігурою становлення новітнього українського мистецтва. Олександр Гнилицький – відомий експериментатор, який поєднував концептуальний підхід із майстерним володінням формою, віддавав перевагу «кучерявому живопису», запровадив моду на порожні полотна. «Паркомунівці» творили яскравий, іронічний та експресивний живопис, який став візитівкою епохи. 

«Незакінчене мистецтво» можна було побачити також в роботах Василя Цаголова (1957 р. н.), Максима Мамсікова (1968 р. н.) та Іллі Чичкана (1967 р. н.). Всі вони використовували спрощену техніку, відкидали стиль бароко і притримувалися порожнечі й простоти із наративом та іронією. Представники «Паризької комуни» сформували інституційні зв’язки із Заходом та першими почали брати участь у міжнародних виставках та резиденціях. 

Не тільки художники мешкали в «Паркомуні»: важлива особистість, мистецтвознавець та критик Олександр Соловйов із сім’єю теж проживав там. Він брав на себе роль куратора, підбирав картини до виставок та організовував їх. Соловйов був аналітиком і архівістом цієї ери, автором багатьох текстів і важливою постаттю в українському мистецтві. Завдяки співпраці художників із Олександром Соловйовим в Україні з’явився інститут кураторства. Без цього досвіду не існувало б сучасних великих арт-центрів.

Ще одна впливова особистість 1990-х років – мистецтвознавиця і кураторка, представниця української діаспори США Марта Кузьма. Вона керувала Центром сучасного мистецтва Сороса (ЦСМС) в Києві, щойно він відкрився у 1993 році. Центр відіграв велику роль у формуванні сучасного мистецтва, був зосереджений на підтримці нових художніх практик та виділяв кошти на мистецькі проєкти, зокрема, міжнародних митців. У 1997 році на місце Марти Кузьми був призначений Єжи Онух, куратор з Канади, активний прибічник українського сучасного мистецтва. 

Знаковою кураторкою та мешканкою «Паркомуни» була Наталія Філоненко, перша дружина Олександра Гнилицького. Після закінчення Бард-коледжу (штат Нью-Йорк), Філоненко стала першою професійною кураторкою сучасного мистецтва в історії незалежної України. Визначальну роль у розвитку мистецької сцени також відіграв Сергій Святченко – співзасновник (разом із Хаматовим) Центру сучасного мистецтва «Совіарт» у Києві. Згодом він переїхав до Данії, де став успішним художником.

У Львові наприкінці 1970-х років також з’явилася неофіційна спільнота на чолі з Олександром Аксініним (1949 – 1985) та з одним із важливих представників сучасної мистецької сцени Андрієм Сагайдаковським (1957 р. н.). Олександр Аксінін у своїй графіці поєднував візуальне зображення та текст, створював складні «ребуси». Його знакова система змушувала перенести фокус із естетичної краси форми на інтелектуальну складову. Андрій Сагайдаковський – митець, який створював експресивні роботи, які виконувалися на зворотній стороні старих килимів, циновок і постілок з додаванням текстових елементів, руйнуючи межі між традиційним мистецтвом і глядацьким сприйнятям. Наприкінці 1980-х заявив про себе Юрій Соколов (1938 – 2017). Працював у концептуальному стилі,  поєднував візуальне мистецтво, поезію та музику, створюючи цілісні просторові та ритмічні композиції.  Керував великими проєктами, виставками, організовував шоу. Був засновником та ключовим куратором об’єднання «Центр Європи». В 1994 році відкрив галерею Decima, яка стала однією із перших львівських просторів сучасного мистецтва. 

1991 року в Києві сформувалося коло митців, які були зосереджені на абстракції, метафізиці та алхімічній взаємодії між митцем і поверхнею художнього полотна. Це об’єднання називалося «Живописний заповідник». Назва «Живописний заповідник» була придумана в Парижі, коли Тіберій Сільваші показував слайди робіт художників своєму другу, художнику Саші Аккерману. «Слухай, у вас там справжній заповідник живопису», – сказав він. Так була знайдена назва групи, що якраз готувалася до першої виставки. Тіберій Сільваші (1947 р. н.), Микола Кривенко (1950 р. н.) і Анатолій Криволап (1946 р. н.)  складали ядро цього руху, також були молоді митці Олександр Животков (1964 р. н.), Марко Гейко (1956 – 2009) та Сергій  Животков (1961 – 2000). 

«Живописний заповідник» був вірним живопису як художній формі, всі їх експерименти залишалися в рамках полотна. Роботи були безпредметні, в них були відсутні сюжетні мотиви. Їх полотна позначені колоритом, багатошаровою рельєфною фактурою, вирішують проблеми співдії кольору та нефігуративної форми. Художники відновили відчуття послідовності між авангардом, неофіційною традицією і мистецтвом нової незалежної України. На мистецькому ринку був попит на абстракцію, і твори цього об’єднання домінували в галереях Києва. Криволап став найбільш комерційно успішним художником незалежної України, створив власний, впізнаваний та неповторний стиль в живописі, став основоположником напряму «нового українського пейзажу». Тіберій Сільваші організовував мистецькі проєкти для Центру Сороса в Києві і до сьогодні залишається вірним своїй монохромній творчості.

Протягом свого існування об’єднання активно долучалося до експозиційної діяльності. Участь у Всесоюзних пленерах в Седневі фактично стала підґрунтям для зародження групи. 1991 року відбулася перша виставка мистецького об’єднання, де сформувалися ідеї неопластицизму та відходу від фігуративного живопису. 1992 року відбувся знаковий проєкт, виставка «Початок» у Національному художньому музеї України у Києві, на якому твори «Живописного заповідника» експонувалися разом з художниками сквоту «Паризька комуна». 1993 року – друга масштабна виставка у Київській картинній галереї у Національному музеї, 1995 року – участь у фестивалі «Арт-Київ».

У 1996 році члени об’єднання взяли участь у всеукраїнській акції «Арт’клуб-96», що проводилася в Хмельницькому художньому музеї (фото 5,6). Метою виставки було зібрати учасників найбільш значних мистецьких об’єднань України і організувати виставку, яка в сучасному художньому просторі стала точкою перетинання різноманітних мистецьких позицій. Роботи художників, які репрезентували об’єднання, були різноманітні за стильовими напрямами, ідеями та виражальними засобами. Таким чином, виставка давала уявлення не тільки про мистецьке кредо окремих груп, але й про стан художнього процесу в Україні, про рівень малярської культури та напрям творчих зацікавлень українських митців.  [6].

Експозицію було розгорнуто у п’яти виставкових залах, де 270 робіт представили десять творчих об’єднань з Одеси («Човен»), Львова («Дзига», «КУМ», Шлях»), Києва («Братство преподобного Аліпія», «Живописний заповідник»), Тернополя («Хоругва»), Сум (Сумська філія «Малевич-Центру»), Шостки («Джерело») та Хмельницького («Плоский рів»). «Живописний заповідник» був представлений творами О. Животкова «Поля № 3» (фото1), Т. Сільваші  «Теми і варіації. Тема №1» (фото 2), А. Криволапа «Композиція» (фото 3) та двома творами М. Кривенка «Зима снів №2» (фото 4) та «Без назви».  По завершенню виставки художники подарували по одному твору, які протягом багатьох років експонувалися у постійно діючій  експозиції «Змістовність абстрактного живопису» та інших виставкових проєктах музею. Робота М.Кривенка «Зима снів № 3» не тільки прикрашала виставкові зали, а ще й була обрана для дизайну унікального авторського музейного парфуму, презентованого до 40-річчя музею у 2026 році.  Цей парфум отримав назву, як і робота – «Зима снів №2».  

У 1980-х роках в Одесі з’явилося яскраве коло художників: Олександр Ройтбурд (1961-2021), Василь Рябченко (1954 р.н.) й Сергій Ликов (1959 р.н.). Художники створювали метафоричні постмодерністські твори з цитатами на біблійні теми. У 1990-ті з’явилися на мистецькій сцені Ігор Гусєв (1970 р. н.), Дмитро Дульфан (1971 р. н.) і Андрій Казанджій (1970 р. н.). Це покоління демонструвало скептичне ставлення до модерністської традиції. Мистецький дует Анатолій Ганкевич (1965 р. н.) та Олег Мігас (1967 р. н.) відіграв визначну роль у «другій хвилі» одеського трансавангарду.

У 1996 році Одеса стала другим в Україні містом, де відкрили Центр Сороса, головою правління якого став Олександр Ройтбурд, директором –  мистецтвознавець і куратор Михайло Рашковецький, координаторкою візуальних програм – мистецтвознавиця і кураторка Олена Михайловська. Центр значно оживив місцеве мистецьке середовище. Ройтбурд був неофіційним лідером і починаючи з 1980-х років став наставником для цілого покоління молодих художників.[5] 

Аналізуючи вплив живопису 1980-1990 років на сучасні українські процеси, слід підкреслити, що в Україні поширилися нові види мистецтва, які визначили особливості сучасних художніх    практик – різноманітні художні об’єкти, інсталяції, мистецькі акції, перформанси, відеоарт, художня фотографія та інше, що суттєво вплинуло на традиційний живопис, графіку і скульптуру, надали їм інших вимірів – сучасної візуальності.

У сучасному мистецтві помітне повернення до живопису. Після тривалого періоду він вкотре утверджується як актуальний художній медіум, а форма, матеріальність і сам жест художника знову стають не менш важливими. Водночас концепт нікуди не зникає – він виражається у самій формі. Це повернення вже можна назвати не поодиноким явищем, а помітною тенденцією, пов’язаною, зокрема, із втомою від цифрової перенасиченості – нескінченних екранів та миготливих зображень із симульованою тілесністю. [7].

Список використаних джерел

1. Вишеславський Г. Contemporari art України – від андеграунду до мейнстріму. Київ: 2020. 256 с.

2. Голубець О. Українське мистецтво ХХ ст. Львів: Вид-во Колір ПРО, 2022. 199 с.

3. Історія Української культури: у 5 т. Українська культура ХХ — початку ХХІ ст. 5 том / Артюх Л., Бондаренко В., Гардашук Т. гол. ред. Жулинський М. Київ: Вид-во Наукова думка,  2013. 879 с.

4. Ложкіна А. Мистецтво України / Аліса Ложкіна. — пер. З англ. Н.Плахота. – Київ: Вид-во ArtHuss, 2025. 272 с. 

5. «Нова хвиля» і українське мистецтво кінця ХХ століття / Скляренко Г. Сучасне мистецтво. 2009. Вип. 6. с. 188-196.

6. «Арт’клуб-96» Хмельницького музею сучасного українського мистецтва. кат. вист. 

7. Соловйов О. Кураторський текст до виставки «Мерехтливі зв’язки. Український живопис на межі 90-х і тепер».