Олександр Мурашко (7.09.1875, м. Київ — 14.06.1919, м. Київ) — український живописець, педагог і громадський діяч.
Майстер психологічного портрета, фундатор нового вітчизняного малярства XX століття, який один із перших в українському живописі пішов шляхом пошуків нової виразності та експериментальності. Картина «Карусель» (1906), що експонувалась на Мюнхенській міжнародній виставці, отримала Золоту медаль. Твори митця користувалися незмінним успіхом в Європі, їх відзначала художня критика, друкували журнали.
Митець мріяв перетворити Київ на великий художній центр, подібний до Мюнхена, відкрити в ньому Академію мистецтв. Багато сил віддавав вихованню молодих митців: у 1909 –1912 роках викладав у Київському художньому училищі, в 1913 році відкрив власну студію, де окрім малюнка і живопису, читались лекції з історії та філософії мистецтва.
У короткий період існування Української народної республіки (1917 – 1921) здійснилась давня мрія Олександра Мурашка. 1917 року він став одним з активних організаторів Української Академії мистецтва в Києві, де очолив одну з майстерень живопису.
Сповнений нових ідей, задумів, творчих планів, Олександр Мурашко був вбитий 1919 року агентами ЧК неподалік власного будинку пострілом в потилицю.
Володимир Гаґенмейстер (30. 06.1887, м. Виборг, російська імперія — 20.01.1938, Жовтневий палац, м. Київ) — український живописець, графік, ілюстратор, педагог, мистецтвознавець, етнограф та видавець.
При народженні у дворянській родині військового урядовця Едуарда-Яна Гаґенмейстера дали ім’я Карл-Ріхард. Родина мала естонське, німецьке та польське коріння. В 1892 році батько перейшов у православ’я й отримав ім’я Микола, а його чотирирічний син — Володимир.
1916 – 1933 рр. очолював художньо-промислову школу у м. Кам’янець-Подільський. Викладав композицію, графіку, історію всесвітнього прикладного мистецтва. Не бувши етнічним українцем, вивчив мову та з 1922 року перейшов на викладання українською. При школі організував майстерню літографії, яка працювала у 1921-1931 роках. Досліджував традиційне народне мистецтво, викладав мистецтвознавство в Кам’янець-Подільському університеті. Творча праця художника була спрямована на популяризацію і розвиток українського традиційного мистецтва і ремесел. 1933 року усунений з директорства, його художня школа розгромлена — «за надмірну популяризацію українського мистецтва».
Заарештований сталінським НКВС у ніч з 11 на 12 грудня 1937 року за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі та участі в українській націоналістичній організації. Засуджений до найвищої міри покарання. Розстріляний 20 січня 1938 року. Реабілітований у 1971 році.
Опанас Заливаха (26.11.1925, с. Гусинка, Куп’янський р-н, Харківська обл. – 24.04.2007, м. Івано-Франківськ) – живописець, графік, скульптор і кераміст, один з активних учасників київського Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959 – 1964), правозахисник, шістдесятник.
Лауреат премії імені Василя Стуса (1989), Національної премії України імені Тараса Шевченка (1995). Заслужений художник України (1999). Нагороджений Хрестом Івана Мазепи – відзнакою Президента України за значний внесок у відродження національної культурно-мистецької та духовної спадщини та заслуги у державотворчій діяльності (2010, посмертно).
Ще студентом глибоко зневажав радянську систему, за що був відрахований із другого курсу «за поведінку, недостойну радянського студента». Причина — не прийшов з іншими студентами на зустріч із кандидатом у депутати. Відновитись і закінчити навчання Заливаха зумів тільки у 1960 році. Був одружений з племінницею Степана Бандери, з якою його познайомив В’ячеслав Чорновіл.
У своїх роботах митець відтворює трагічні сторінки історії українського народу, розповідає про жертовність і мужність борців за свободу. Як філософ розмірковує над сенсом буття, порушує проблеми духовності.
1965 року Опанас Заливаха був заарештований та засуджений до 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в «антирадянській пропаганді й агітації», відбув повний термін покарання у таборі № 385 (мордовія, росія).
Алла Горська (18.09.1929, м. Ялта — 28.11.1970, м. Васильків, Київська обл.) — художниця-монументалістка, громадська діячка, правозахисниця, одна із засновниць руху шістдесятництва в Україні та організаторів київського Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959–1964).
Дружина видатного українського митця Віктора Зарецького (1925-1990). Від 1962 року брала участь у русі дисидентів. Разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком у 1962–1963 роках відкрила місця поховання українських громадян на Лук’янівському кладовищі у Києві та у с.Биківня, Київська обл., розстріляних каральними органами НКВС під час сталінських репресій.
Тема боротьби з тоталітаризмом та русифікацією України знайшла втілення, зокрема, у вітражі «Шевченко. Мати» (1964, у співавторстві з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко), за що мисткиня зазнала переслідувань: вітраж, створений у Червоному корпусі Київського університету до 150-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка, був знищений адміністрацією як «ідейно ворожий», автори були виключені з творчих спілок.
Від 1965 року виступала проти масових арештів української інтелігенції; підписала низку заяв і листів-протестів до керівництва КПРС і радянського уряду. Проти Горської почалися адміністративні репресії. Конфлікт Горської з тодішньою владою скінчився жорстоким убивством мисткині за досі нез’ясованих обставин.
Петро Гончар (30.06. 1949 р.н., с. Лип’янка, Шполянський р-н, Черкаська обл.) — художник-монументаліст, живописець, музеєзнавець, етнограф, генеральний директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», заслужений діяч мистецтв України.
Рідний небіж та прийомний син Народного художника України, заслуженого діяча мистецтв, скульптора, фундатора хатнього музею українських старожитностей Івана Макаровича Гончара (1911—1993), який мав значний вплив на формування світогляду плеяди українських шістдесятників. Справу батька зі збереження та популяризації мистецьких скарбів українського народу Петро Гончар підхопив і гідно продовжує усе життя. Відтак унікальний «Музей Івана Гончара» працює, розвивається, втілює нові проєкти, видає наукові праці й 1999 року набуває статус Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара», а у 2009 році стає Національним.
Петро Гончар у своїх мистецьких творах зображає життя простих людей у важкій праці й у хвилини дозвілля, знайомить глядача з українськими народними обрядами й традиціями, весільними дійствами та святами. Митець не формально відтворює життя простої людини, а намагається відобразити вічну таємницю буття.
Сергій Захаров (27.02.1967 р.н., м. Донецьк) – художник, артперформер, активіст.
Навчався в Донецькому художньому училищі, Слов’янському інституті бізнесу і права (Донецьк), Макіївському інженерно-будівельному інституті на факультеті архітектури.
Ім’я Сергія Захарова стало відомим одразу і в Україні, і за кордоном у 2014 році на початку війни з Росією на Донбасі. Тоді вітчизняні та світові ЗМІ писали про українського художника, який за допомогою мистецтва стріт-арту протестував проти окупації Донецька. Зображення окупанта Гіркіна, який стріляє собі в голову і написом «Just do it!», терориста «Мотороли» у вигляді чорта та його бісівської нареченої, які митець розміщував в окупованому Донецьку в місцях дислокації бойовиків-загарбників, облетіли весь світ. За свої патріотичні графіті художник на півтора місяця потрапив у підвали так званої «ДНР», де його допитували й катували та влаштовували інсценізацію розстрілу.
Зараз Сергій Захаров живе і працює у Києві, бере активну участь у проєктах з реабілітації колишніх політичних в’язнів, військовополонених, ветеранів війни. Його живописні твори, присвячені російсько-українській війні, зараз експонуються у відомих європейських галереях та зберігаються в музеях України.
