Біографія
Світлана Євгенівна Кондратенко (народилась у 1962 році, м. Харків) – живописиця.
1979 – 1984 – навчалась у Харківському художньо-промисловому інституті за фахом художника монументально-декоративного мистецтва, викладачі – Євген Биков, Олександр Хмельницький.
Від 1985 – учасниця всеукраїнських та всесоюзних мистецьких виставок. Серед персональних – у Києві (2004, 2006, 2011 – 2013), у Празі, Чехія (2004).
1984 – 1987 – працювала на Харківському художньо-промисловому комбінаті.
Від 1988 – на творчій роботі.
1989 – членкиня НСХУ.
1999 – отримала Золоту медаль від Європейської спільноти Франца Кафки (Прага, Чехія).
Живе і працює у м. Харків.
Створює картини у стилі постмодернізму із притчевими метафоричними сюжетами, психологічні портрети, реалістичні ліричні пейзажі та натюрморти. Для творчості Кондратенко характерні тонка гра зі змістом та образами, використання цитат, продумана композиція.
Дослідник мистецтва Дмитро Корсунь пише: «… за напівказковою грою і безпосередньою інтонацією сюжету-фантазії, легко вгадуються сувора класична традиція школи, дисциплінована методика композиційного рішення. У цих картинах-сновидіннях присутня особлива ненав’язлива педагогічність, делікатне прагнення досягти дитячу манеру виразності, дохідливості, перебільшень, гротеску, веселої метушні і плутанини в розмірах і значеннях речей. Вони такі чарівно-трепетні, близькі для душі своєю винятковою старанністю, і одночасно тією самою зворушливо-чарівною «невмілістю» дитини, її нехитрим і чистим баченням і враженням. Сюжети ці мимоволі змушують глядача згадати і свої перші дитячі переживання від зіткнення з великим світом.
[…] Кожна картина художниці має одну безумовну якість – вона містить в собі емоційну напругу і впевнену ілюзорність сновидіння. Іноді це виглядає як важка загрозлива мара, що сповнена внутрішнього протиріччя і глибокого нерозгаданого змісту, а іноді – як дотепна абсурдність випущених на волю інстинктів і настроїв. За важливими подіями відчувається якась невидима інфантильна гра, а за легковажною грою – скам’яніла назавжди від драматичної напруги маска грецької трагедії».
Сумішшю іронії і трагедії сповнений твір «Передчуття» (полотно, олія, 1991, переданий до колекції ХОХМ Дирекцією художніх виставок Міністерства культури України у 1992 році). Попри абсурдний сюжет та їдкий гротеск відчувається нав’язливо-тривожний стан, коли відчуття небезпеки від невідомих, ще нездійснених подій оволодіває людиною, наче хижа птаха.
Із Кондратенко, як і зі всім поколінням, що з’явилось у мистецтві України наприкінці 1980-х років, відбулась певна трансформація через проблему травматичного досвіду зламу епох. «Реакція на розпад радянської системи була по-своєму неповторна; це був несподіваний соціальний синдром карнавальності. Він викликав у масовій свідомості суспільну депресію, з одного боку, і сміхову рефлексію на катаклізм «непробивної системи», з іншого. Страшне колись тепер стало недолугим і смішним. Іронія як художній прийом і дієвий засіб виразності дійсно домінує в живописі Світлани Кондратенко. Навіть коли зображений праведний персонаж, котрий увінчує величний ландшафт. Звідси, з іронії, походить і особлива, особиста вібруюча фактура середовища в її роботах – мерехтлива, тривожна, запальна, насторожена, що нікому не дає ніякої певності». (Дмитро Корсунь).
Попри мінливий сюжет, що висковзує від точного визначення, композиційні та колористичні рішення твору надзвичайно міцні і переконливі. На фоні однотонного яскраво-жовтого неба та епічних теракотових гір із пастозними включеннями у велично спокійній позі із відстороненим поглядом змальовано золотоволосу діву в ошатній синьо-жовтій сукні. «Парадність», урочистість портрету невідомої дівчини, подібної до середньовічної князівни, геть руйнує несподіване реалістичне зображення орла на її голові. Присутність величезного хижака із пазурами, здається, зовсім не бентежить молодицю. Виникає враження, що птах – лише її візуалізоване сновидіння, або ж, навіть, і навпаки – вона наснилась орлу. А, можливо, хижак є уособленням її внутрішнього тривожного стану – передчуття ще незвіданого, незнаного, і тим лякаючого.
Втім, Світлана Кондратенко залишає відкриті можливості для інтерпретації свого твору. Теоретик трансавангарду Акілле Боніто Оліва порівняв сучасні твори мистецтва із лабіринтами, бо ці твори створені для того, щоб якомога триваліший час, мов у лабіринті, блукати серед інтерпретацій, не залишаючись в жодній, змінюючи кожен раз свою попередню думку.
