Біографія
Володимир Леонідович Стрельников (народився 1939, м. Одеса) – живописець, графік.
1959 – 1960 рр. навчався в Одеському художньому училищі, але освіту не завершив, разом з Олександром Ануфрієвим зайнявся пошуками нової живописної виразності.
У 1960-х роках увійшов до групи молодих художників-нонконформістів. Брав участь в «квартирних виставках» не тільки в Одесі.
1963 – участь у мистецьких виставках.
1979 – бере участь у неофіційній виставці «Сучасне мистецтво з України» (Мюнхен – Лондон –Париж – Нью-Йорк). В цьому ж році через утиски емігрував до Австрії, згодом до Німеччини.
Від 1990-х – почав приїжджати до України.
1993 – Перша премія з живопису на III Міжнародному бієнале «IMPRESSA – 93» в Івано-Франківську.
1998 – став співзасновником творчого об’єднання «Мамай».
Живе і працює у Німеччині.
Представник другої хвилі одеського авангарду. На початку 1960-х один із організаторів та лідерів одеського нонконформістського руху, постійний учасник «квартирних» виставок. «Стрельников починав з пейзажних образів (безперечно, впливи місцевих традицій), оспівуючи райони рідної Молдаванки, побут одеських вулиць. Звісно, про реалістичний метод уже тоді не йшлося. Живописну привабливість художник вбачав у знакових прикметах характеру й духу. З часом він повністю відмовився від сюжетного впливу, будь-якої ілюзорності, фігуративної конкретики. Цей процес відбувався переважно у графіці (пречудовій і самодостатній), віддзеркалився певним чином і в живописі. Оперуючи ідеями мінімалізму, Стрельников придумав навіть свою тему – тему прогулянок, де фіксував максимум відчуттів у досить лаконічних композиціях. Вони мали площинне вирішення фігур-силуетів з максимально умовними контурами на нейтральному за кольором тлі. Сучасний живопис Стрельникова остаточно набув рис мінімалізму, до якого він підсвідомо прагнув завжди. Його умовно-фігуративні елементи, що з’явились ще в Одесі, у відомих композиціях «Прогулянок», поступово трансформувалися в абстракцію. Далі її геометричні та лінійні форми локалізувалися абсолютною площинністю. Їхні межі виявилися тепер не стільки кольором, скільки його тоновою адекватністю. Таким чином живопис досяг максимальної безпредметності, став певним візуальним символом форми», – пише Тетяна Василенко, мистецтвознавиця.
