Біографія
Людмила Олександрівна Загорна (народилась 1946 року, м. Київ) – графікиня, живописиця.
Від 1971 – учасниця регіональних та міжнародних виставок. Персональна – у Фрайбурзі, Німеччина (1992).
1974 – закінчила Київський державний художній інститут, викладачі – Михайло Вайнштейн, Андрій Чебикін, Тетяна Яблонська.
1974 – 1988 – працювала на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва та у дитячому журналі «Малятко», Київ (1985 – 1988).
1977 – членкиня НСХУ.
1985 – учасниця легендарної «Виставки дев’яти» у Республіканському будинку художника, Київ (учасники: Яким Левич, Олександр Агафонов, Галина Григор’єва, Людмила Загорна, Анатолій Лимарєв, Владислав Мамсіков, Віра Морозова, Олександр Сулименко та Юлій Шейніс).
Живе і працює у Києві.
Основні галузі – станкова і книжкова графіка, станковий живопис; теми – рідна земля та її люди, психологія та етика людини у соціумі. У 1970-ті долучилась до кола київських митців так званого «тихого спротиву». На початку 1960-х склалася група молодих художників, які ігнорували ідеї соцреалізму у своїй творчості: Галина Григор’єва, Зоя Лерман, Яким Левич, Анатолій Лимарєв, Ігор Григор’єв, Георгій Якутович, Михайло Вайнштейн, Владислав Мамсіков, Юрій Луцкевич, Олександр Агафонов, Юрій Малишевський. У 1970-х їх твори майже не допускалися до виставок, тому, як не парадоксально, художники робили закриті покази в майстерні батька Галини Григор’євої, визнаного класика соцреалізму Сергія Григор’єва. Через донос відбувся скандал у НСХУ, і художниками зацікавився КДБ. Певною точкою відліку вільної творчості вважається «Виставка дев’ятьох» (Київ, 1985). Совєцькі мистецтвознавці, художники та журналісти розкритикували роботи, назвавши експозицію «безликою», глядачі ж переважно зацікавлено сприйняли роботи талановитих і прогресивних художників.
Як пише мистецтвознавець Валерій Сахарук, «Виставка дев’яти» готувалася протягом багатьох років, але так і не стала подією культурного життя столиці. Ось як про неї розповідає учасник виставки, художник Яким Левич: «Ми дуже багато чого чекали від цієї виставки. Лимарєв вперше показав доволі багато творів, вони зацікавили публіку. Але загалом ця спроба закінчилася трагічно: нас не сприйняли самі художники. Пригадую, як один з друзів обійняв мене і сказав: «дуже погано». Ми якось нікуди не вписувались: були ні ліві, ні праві… Всіх дивувало: ну, що вам треба, пишіть як усі!». […] 1985 рік – чи не останній у цьому протистоянні. Наступного розпочалася Перебудова, що призвела до втрати ідеологічного контролю над творчим процесом, а згодом і краху самої радянської держави».
