…«Зарецький Віктор Іванович (8 лютого 1925, Білопілля, нині Сумської області – 23 серпня 1990, Київ) – український живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Чоловік Алли Горської». (Вікіпедія).
«Сьогодні внаслідок артилерійського обстрілу Білопілля загинули цивільні особи – батько і 4-річний син». (Сумська обласна військова адміністрація, 18 червня 2023 року).
«Як раз проходив батько з сином. І буквально в трьох метрах від них прилетів снаряд. Вони просто бігли в укриття і буквально не добігли 5 метрів. Батько на місці загинув, дитину не встигли довезти до лікарні, померла на руках”. (Міський голова Білопілля Юрій Зарко, 18 червня 2023 року)…
…«Добрий день, дорога, славна Аллочка! […] Бажаю тобі: а) берегти себе, бити тільки в одну точку, хвилюватись тільки за полотном; б) любити життя (і мене, звичайно). Живопис – це і є життя». (Віктор Зарецький, лист до Алли Горської, Горностайпіль – Київ, 1961 рік).
«Великі зрушення в бік чисто формальних пошуків частіше виявляються в молодих художників, які не мають великих професійних даних. Вони тільки-но закінчили інститути, з їх муштрою і дисципліною: молодь не знає і тому не може аналізувати мистецтво Заходу першої половини ХХ століття, а сліпо наслідує його. Протест і бунтарство молодих призводить до заперечення школи і традицій. Ця молодь дуже агресивна, іде напролом, може всіх ображати, але їх не можна чіпати. […] Віктор Зарецький, його дружина Алла Горська. Він – один з найталановитіших молодих художників. Його мистецтво саме по собі містить значну частку формалізму, до того ж він потрапив в останні роки під вплив групи, яка проштовхує у Києві більш ніж формалістичні погляди, не має великої загальної культури, хитається, шукає, прямує лінією найменшого опору – очевидного формалізму. Те саме можна сказати й про його дружину. Навколо них групується багато молодих художників. Горська намагається робити якесь об’єднання молодих художників поза творчою спілкою. Збори відбуваються в молодіжному кафе й Жовтневому палаці, у майстернях художників». (Микола Глущенко, агентурний звіт до КДБ, березень 1963 року).
«До творчої постаті Віктора Івановича Зарецького, здавалося б, міцно прикипіло почесне клеймо «українського Клімта». Остання виставка його творів – понад 30 полотен із зібрання сина Олексія – блискуче спростовує цей стереотип. Без сумніву, тепер можна говорити про «кількох» Зарецьких, об’єднаних спільністю біографії та загальним імперативом самовдосконалення». (Олег Сидор-Гібелінда, «Бранець краси», серпень 1998 року).
«Одвічні терези життя наміряли Віктору Зарецькому таланту за десятьох, щедро відважили й енергії для нього. Але не дали долі. Та хто зна, в чому справжнє щастя – у благоденстві чи болісних муках втілення тих незбагненних, Богом даних можливостей, які називають талантом. Хай і через неспокій. Життя і творчість цього художника ще раз підтвердили геніально висловлене спостереження: «…блаженний сон мистецтву не сприяє». (Олеся Авраменко, «Терези долі Віктора Зарецького», грудень 2011 року)…
…« Наполегливо опановувати найскладнішу життєву науку – науку втрат. Свято вірити в їх немарність. Не попускатись щодо різнокаліберної гидоти та регулярно промивати й наводити власну «оптику». Пробачати і цінувати своїх, але ніколи навіть думки не мати пробачати нелюдь. Сублімувати біль втрат в лють, лють у справи, справи – в багато справ, багато справ – у віру в завтрашній день. Планувати – за будь-яких обставин і з декількома десятками запасних варіантів. Адже у бажання – сто можливостей. Оточувати себе життям різного сенсу, масштабу, ґатунку й краси – і так чинити спротив самовпевненій, войовничій, наглій й липкій смерті, яка нахабніє щодня. Плекати і оберігати життя навкруги у всіх його проявах й незбагненностях. Силу коловороту вічної й логічно природної екзистенції відчувати ще гостріше, як і розуміння її крихкості й тендітності. Усвідомлювати, що врятувати весь світ від болю та небуття неможливо. Але продовжувати прагнути. Хоча б на відстані погляду й простягнутої руки…». (Олена Михайловська, самонастанови, червень 2023)…
…« Ідеологи буржуазії намацують найвужчі щілини, крізь які можна було б проникнути в найглибші тили соціалістичного суспільства і посіяти в людських душах насіння отруйного зілля. Втративши будь-які надії на успіх прямих атак проти ідей комунізму, якими проникнуті діла і думи кожного чесного громадянина Радянського Союзу, вони намагаються нам нав’язати мирне співіснування ідеологій у сфері художньої творчості – підсипаючи отруту у вигляді формалізму і абстракціонізму. І, як це не дивно, у нас знайшлися поборники і покровителі формалізму і абстракціонізму – однієї з форм буржуазної ідеології. Схиляння перед абстракціонізмом і формалізмом – це ніщо інше, як відступництво від партійних принципів і народності радянської літератури і мистецтва, від марксизму-ленінізму. Вороги комунізму для своєї ідеологічної диверсії обрали сферу художньої творчості, бо тут криками про новаторство найлегше ввести в оману людей». (З промови секретаря ЦК КПУ з ідеології Андрія Скаби на республіканській нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників у залі Верховної Ради УРСР, 8 квітня 1963 рік)…
«Ні! Цей народ ІЗ КРОВІ І ЗЕМЛІ
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!»
(Микола Степанович Вінграновський (7 листопада 1936, Первомайськ, Одеська область – 26 травня 2004, Київ) – український письменник–шістдесятник, режисер, актор, сценарист і поет. У відповідь на критику за формалізм і новаторство під час виступу промовив свій вищенаведений вірш-маніфест на республіканській нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників у залі Верховної ради УРСР, 8 квітня 1963 рік)…
ФБ ПОСТ
Виставка Віктора Зарецького «…ІЗ КРОВІ І ЗЕМЛІ…»
«Ні! Цей народ ІЗ КРОВІ І ЗЕМЛІ
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку».
(Микола Вінграновський, 1963 рік)
«Зарецький Віктор Іванович (8 лютого 1925, Білопілля, нині Сумської області – 23 серпня 1990, Київ) – український живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Чоловік Алли Горської». (Вікіпедія).
«Добрий день, дорога, славна Аллочка! […] Бажаю тобі: а) берегти себе, бити тільки в одну точку, хвилюватись тільки за полотном; б) любити життя (і мене, звичайно). Живопис – це і є життя». (Віктор Зарецький, лист до Алли Горської, Горностайпіль – Київ, 1961 рік).
«Віктор Зарецький, його дружина Алла Горська. Він – один з найталановитіших молодих художників. Його мистецтво саме по собі містить значну частку формалізму, до того ж він потрапив в останні роки під вплив групи, яка проштовхує у Києві більш ніж формалістичні погляди, не має великої загальної культури, хитається, шукає, прямує лінією найменшого опору – очевидного формалізму. Те саме можна сказати й про його дружину. Навколо них групується багато молодих художників». (Микола Глущенко, з агентурного звіту КДБ, 1963 рік).
«Одвічні терези життя наміряли Віктору Зарецькому таланту за десятьох, щедро відважили й енергії для нього. Але не дали долі. Та хто зна, в чому справжнє щастя – у благоденстві чи болісних муках втілення тих незбагненних, Богом даних можливостей, які називають талантом. Хай і через неспокій. Життя і творчість цього художника ще раз підтвердили геніально висловлене спостереження: «…блаженний сон мистецтву не сприяє». (Олеся Авраменко, «Терези долі Віктора Зарецького», грудень 2011 року)…
Виставка триватиме до 1 жовтня 2023 року.
