«У мене є таїна, якої серце моє торкається мальованим. Мальоване для мене має нескінченність, як життя. Це моя можливість мовити».
Ніна Денисова
Попри те, що появі цієї виставки передувало наше тривале спілкування з пані Ніною Денисовою, яке стало неочікувано близьким та сповненим цікавими фактами з життя та творчості мисткині, написати кураторський текст виявилося набагато складніше, ніж я собі уявляла. Бо говорячи про цю, без перебільшення, визначну жінку в історії українського мистецтва, неможливо було використовувати звичні рамки для музейних експлікацій − народилася, вчилася, створила стільки-то робіт, учасниця таких-то виставок. Адже історія становлення Ніни Денисової як мисткині нерозривно пов’язана зі складною історією нашої країни. Мало того, вони постійно перегукуються й оприявнюють складність обраної професії, чи, вірніше сказати, особливу складність життя жінки-мисткині в Україні. Зважаючи на те, що історія вітчизняного мистецтва й досі розглядається переважно під чоловічою оптикою − більшість жінок, які розпочали свій творчий шлях у «міцних лабетах соцреалізму» (за Орестом Голубцем), і досі залишаються маловідомими для широкого загалу. Тож ця виставка − важлива спроба повернути суб’єктність та голос жінці, художниці, яка, набуваючи нових досвідів візуальної мови, навчилася промовляти до людства без слів. Одним лише малярством.
Творчий шлях Ніни Денисової почався наприкінці 1950-х років, коли вона вступила на відділення живопису Дніпропетровського державного художнього училища. Попри шалений конкурс − стала єдиною дівчиною на курсі. Саме тут вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – Миколою Малишком (з яким одружаться на останньому курсі навчання). Відчуваючи потребу в подальшому навчанні, Ніна з чоловіком їдуть до Києва, де вона не потрапляє до художнього інституту, бо весь час приділяє новонародженій доньці та всіляко підтримує чоловіка, який став студентом Київського державного художнього інституту (нині НАОМА). За нескінченними домашніми клопотами Денисова не втрачає бажання творити, і саме в цей час створює портфоліо та звертається з ним до більшості київських видавництв. Наполегливість приносить свої плоди, і молоду, ще зовсім невідому, але з великими амбіціями художницю, запрошують до співпраці одночасно декілька з них.
Ніна Денисова народилася під час Другої світової війни і, попри все, зуміла зберегти в собі щирий та дитинний погляд на більшість речей у своєму непростому житті. Вона впевнена, що тими, ким ми є, нас робить час, у якому ми живемо. Але наш справжній стрижень закладається в дитинстві. Тож, напевно, саме тому вагома частина творчого життя мисткині була пов’язана з дитячою ілюстрацією (в культових дитячих журналах «Малятко», «Барвінок». Плідна співпраця з видавництвами «Дніпро», «Молодь», «Веселка», в яких роботи Ніни Денисової прикрашали збірки Павла Тичини, Леоніда Глібова, Марко Вовчок, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка та інших).
Перші книжкові ілюстрації апелювали до джерел народного мистецтва та доробку видатних графіків початку 20 ст. Лаконічні гравюри, які у 1960-х роках досить часто створювала Ніна Денисова, майже завжди тяжіли до монументальності і мали одну повторювану деталь − практично завжди вони виділені рамкою. Мисткині було досить складно залишатися в обмеженому просторі інтерпретації чужого слова. Вона постійно прагнула вийти з міцних рамок єдиноможливого методу соцреалізму, який після короткої відлиги почав панувати з новою силою. Оскільки справжнє малярство лишалося все ще недоступним (відсутність власної майстерні, стислі терміни роботи над ілюстраціями), Ніна Денисова почала сприймати оформлення книги як театральне дійство. Її експерименти з аквареллю сформували власний стиль, у якому вона відійшла від надмірної описовості до мінімального творення образності. Простір в роботах почав відігравати одну з ключових ролей. В них з’явилася ліричність, мелодійність та пластичність. Важливими засобами творення стали виступати пляма та колір. Таке вільнодумство не могло не привернути уваги контролюючих органів, і зовсім скоро у «Держкомвидаві» (колишній Державний комітет у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі України) з’являється заборона співпрацювати з Денисовою, бо вона – «формалістка».
1970-ті роки в Україні характеризуються як період економічного застою та особливих утисків інтелігенції. Будь-які прояви української ідентичності жорстоко караються. Розвиток мистецтва та культури дуже обмежений рамками радянської ідеології. В цей час активно розвивається дисидентський рух. У Києві виникають квартирні виставки, в яких виставляються митці, що входять до кола неофіційного мистецтва – Борис Плаксій, Федір Тетянич, Іван Марчук, Микола Малишко. Ці та багато інших митців не приймають участі в офіційних виставках. Єдиним засобом виживання є створення монументальних творів. Ніна Денисова в співпраці з Миколою Малишком в цей час створюють розписи у м. Рубіжному (їх доля наразі невідома) та в Хмельницькій дитячій бібліотеці (розписи стін збережені).
В кінці 1980-х, коли у країні відбуваються стрімкі зміни, у родини Денисової-Малишка нарешті з’являється довгоочікувана майстерня на Андріївському узвозі. Саме звідси можна вести відлік становлення Ніни Денисової як малярки. У цей час з’являються нові мистецькі осередки. 1992 року виникає «Братство преподобного Аліпія» (до якого, окрім Ніни Денисової та Миколи Малишка, входили також Петро Гончар, Петро Малишко, Олександр Мельник, Володимир Федько та Василь Химочка). Митці не проголошували маніфесту, але в той час усіх їх об’єднував глибинний зв’язок з живописними традиціями українського народу, зокрема з репресованими у 1930-х роках бойчукістами, та колористичний досвід забороненого раніше європейського мистецтва модернізму.
Творчість Ніни Денисової у 1990-х − це безмежне поле натхненних експериментів. Першочергово її цікавлять пошуки форми. Значна частина полотен створена під впливом власного досвіду з часто повторюваними сюжетами та елементами-символами. Попри спрощеність силуетів, у роботах відчутна емоційна напруженість. Незалежно від сюжету, на картинах з’являються вітражно-орнаментальні структури (за Діаною Клочко). За словами художниці, у той час її малярство все ще лишалося в гратах слова. Застосовуючи у роботах прийом симультанності, мисткиня намагається підкорити часопростір і вийти за межі свідомого. 1995 року у Хмельницькому музеї сучасного українського мистецтва відбувається її перша персональна виставка.
Наступним важливим етапом творчості Ніни Денисової стала робота з кольором. Розуміючи тимчасовість своєї присутності на землі, художниця відсікає все зайве (за Роденом) і починає інстинктивні пошуки нової візуальної мови. Користуючись мінімальними виражальними засобами, мисткиня рухається в сторону найскладнішого — повного спрощення. Лапідарність створених полотен із циклу «Мальоване» вражає, адже далеко не кожен митець готовий аж так оптимізуватися. Створивши полотна, у яких чорний колір — квінтесенція всього сущого — Ніна Денисова пізнала справжню нірвану. Художниця просить не розглядати чорний як символ скорботи чи хаосу. Для неї це, радше, нота ДО, з якої починається нотний стан. Без чорного неможливо пізнати важливість та силу світла, тож доповнюючи роботи білими крапками та геометричними елементами, Ніна Денисова змушує їх вібрувати та пульсувати на полотні. Мисткиня щиро запевняє нас в тому, що найважливішою в цьому світі залишається гармонія, яку дуже необхідно шукати у ці непрості часи.
Роботи останніх років — це переможний гімн рослинам та квітам, які мовчки проростають крізь зранену землю, незважаючи ні на що. Розуміти мову природи — означає любити, попри все. І тривати, міцно тримаючи своє коріння в рідній землі.
Німецький філософ Мартін Гайдеґґер стверджував, що набувати досвіду мови можна лише тоді, коли ти промовляєш.
Ніна Денисова своєю творчістю довела, що мовити можна без слів. Беззаперечний факт тому – «МАЛЬОВАНЕ».
