“…А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!”
Ліна Костенко

   

   Людмила та Микола Мазури в житті та творчості були різні й споріднені, яскраві й ліричні, велемовні й стримані, драматичні й оптимістичні, із творчою тяглістю традицій й прагненням до новаторства водночас. Цьогоріч вони б відзначали свої сімдесятип’ятирічні ювілеї: Люда в листопаді, а Микола в грудні. Ми відзначаємо. Вони, на жаль, – ні. Щиро й віддано живучі творчістю, громадською діяльністю і викладацтвом, вони відлетіли у засвіти передчасно. «Ніхто не знає й не береться сказати про час цього останнього польоту», – хтось заперечить. Маємо докази й аргументи у вигляді грубих стосів ескізів нереалізованих проєктів і творів.

    Кожний музейний виставковий проєкт – унікальний. Проте саме в «Окрилених» представлені твори різних творчих періодів Мазурів, переважна більшість яких або експонувались поза межами Хмельницького, або демонструються вперше. Ранні твори художників вчергове переконують в божественному обдаруванні та потужній мистецькій школі, які стали засадничими для подальших творчих злетів.

    Окрилені коханням, талантом, красою, мистецтвом та Україною, вони мали поривання до, начебто, нездійсненного. Майстерно і зухвало ламали масові стереотипи. Стереотипи про те, що витинанка – традиційний вид виключно народного декоративно-ужиткового мистецтва (напівабстрактні й мінімалістично вишукані витинанки Людмили стверджують приналежність до мови сучасного мистецтва); що металобрухт і зварювання – брутальні й далекі до мистецтва матеріали й медія (неймовірні конструктивні рішення Миколи в монументальних творах 1980-х вражають й досі та є маркерами міста Хмельницького й туристичними магнітами); що символічний багатовекторний меседж закритий до розуміння широкої авдиторії (Мазурів щиро шанує переважна більшість подолян і гостей нашого краю – від дітлахів до літніх людей із різними мистецькими бекґраундами або й без них); що викладацьку кар’єру роблять переважно митці, у яких не склався творчий шлях (обидва митці були визначними діячами українського мистецтва кінця ХХ – початку ХХІ століть, і ними залишаться назавжди).

    Творчий спадок Людмили та Миколи Мазурів надійно зберігається як в музеях та приватних збірках, так завдяки їх обдарованим талантами нащадкам: мистецтвознавиця і мисткиня Оксана Мазур та народний художник України, скульптор й графік Богдан Мазур – хранителі архіву і колекції творів батьків та гідні носії їх мистецького ДНК.

   Людмила Мазур (1947-2000) – подільська художниця, майстриня витинанки, народилася в с. Сальниця на Вінниччині. 1963 року закінчила Хмельницьку середню школу № 6 і вступила до Одеського державного художнього училища ім. М. Грекова. Після навчання, у 1968 році, повернулася до Хмельницького, працювала викладачем дитячої художньої школи, живописцем та монументалістом художніх майстерень, перебувала на творчій роботі, обіймала посаду головного художника міста Хмельницького. Член Національної спілки художників України, лауреат республіканської премії ім. братів Тарасевичів, обласних премій ім. Т. Шевченка та В. Розвадовського, лауреат та дипломант багатьох міжнародних та всеукраїнських виставок.

    Микола Мазур (1948-2015) – монументаліст, скульптор, живописець-станковіст, графік, народився 1948 року у Краснодарському краї в українській родині із чернігівським корінням. 1963-1968-й – студент Одеського державного художнього училища ім. М. Грекова, клас викладача В. Г. Путейка. З 1968-го викладав у Хмельницькій дитячій художній школі, у 1973-у став її директором; з 1979-го – художник-монументаліст Хмельницьких художніх майстерень; 1986-88 – депутат міськради; з 2002-го викладав художні дисципліни в Хмельницькому національному університеті, кафедра дизайну. Серед нагород: орден «За заслуги» 3-го ступеню (2007), обласні премії ім. Т. Шевченка (1993), ім. В. Розвадовського (1995), ім. Я. Гальчевського (2003), І премія МВС за оформлення дитячого автомістечка (1982), переможець Міжнародного відкритого рейтингу популярності та якості «Золота фортуна» (2001). За створення першого в Україні музею пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років 2008 р. йому присвоєно звання народного художника. Заслужену славу принесли Миколі Мазуру його монументальні твори, що прикрашають парки і сквери, площі й громадські споруди Хмельницького й міст області.