Україна – світська держава, проте, деякі релігійні свята стали невід’ємною частиною життя наших громадян, незалежно від їх віросповідання. Впродовж багатьох століть одним із найшанованіших та найулюбленіших було Свято Покрови Божої Матері, історія якого на наших землях почалася в далекому Х ст. та набула особливого розвитку за часів існування Запорізької Січі. За даними історика-археолога Дмитра Яворницького, першу дерев’яну церкву Покрова Пресвятої Богородиці на Січі було збудовано в 1576 році. Козаки вважали Богородицю своєю покровителькою. Саме в цей день проводилися збори козацького війська, на яких обирався кошовий отаман. Також Богоматір зображували на хоругвах, під якими козаки виступали в походи. Її ікона була в кожному козацькому курені. Перед кожним походом навколішки ставали на молитву до Пресвятої Богородиці – «Під Твою милість прибігаємо». Відомий український етнограф Олекса Воропай писав, що після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі, козаки, ідучи за Дунай, несли з собою ікону Покрови Пресвятої Богородиці, як ознаку того, що, навіть втративши Січ, вояки не втратили віру.
У ХХ ст. віра підтримувала бойовий дух бійців армії УНР в 1917-1920 рр., які перейняли собі військовий символізм цього свята, а в 1940-х Покрову стали вважати своєю заступницею також і бійці УПА. Продовжуючи традиції наших славних предків, саме у свято Покрови ми з 1999 року відзначаємо День Українського Козацтва, а з 2015 року − День Захисників та Захисниць України як символ нерозривного зв’язку між усіма поколіннями українців, які впродовж століть з честю та гідністю боролися за нашу Незалежність, а тепер, через 33 роки після її відновлення, продовжують захищати нашу землю від російської навали.
З великою вдячністю до тих, хто нині на передовій та з побажанням їм найшвидшого повернення з походу з перемогою, а також зі світлою пам’яттю про тих, хто віддав своє життя за цю боротьбу, пропонуємо ближче познайомитися з творчістю Феодосія Гуменюка − лавреата Шевченківської премії (1993), члена спілки художників (1993), заслуженого діяча мистецтв України (1995), професора Київської академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука (2003), народного художника України (2009).
Твори Феодосія Гуменюка, який народився 1941 року на Вінничині, а юність провів на Дніпропетровщині, майже завжди присвячені історичному минулому України, її обрядам та віруванням, її величним постатям.
За словами митця Григорія Міщенка: «У Гуменюкових історичних полотнах присутність якогось особливого врочистого настрою додає їм своєрідного контексту. Ймовірно, тому, що праця над історичною тематикою увібрала в себе роздуми мистця про все, що відбулося і відбувається в Україні через погляд у минуле…».
Для їх розуміння полотен митця важливо зануритися в контекст їх створення. Адже початок роботи над власним стилем розпочався 1972 року картиною «Вірність Україні» в часи так званого брежнєвського застою, коли за вільнодумство та формалізм, а, тим більше, свідомі прояви думок про національне відродження можна було дуже жорстоко поплатитися. В цей час художник жив у Ленінграді (де закінчив Ленінградський інститут живопису ім. І. Рєпіна) та об’єднався з місцевими художниками-нонконформістами. Брав участь у офіційних та неофіційних виставках з картинами, в яких яскраво домінувала причетність до традиції українського живопису, за що невдовзі зазнав переслідування та був позбавлений прописки. Повернувся до Дніпропетровська, та виявилося, що на рідній землі митці зазнають ще більшого переслідування та тиску, тож був вимушений повернутися до Ленінграду, де, як не парадоксально, в місцевих музеях та бібліотеках міг безперешкодно користуватися забороненою в Україні літературою та історичними документами. В тому числі, про життя та творчість бойчукістів. Це укріпило його впевненість у правильності свого шляху. Після відновлення Незалежності повернувся до України, де живе і до нині.
«Гуменюк звертається до нас постійно – в цьому активність його мистецтва, яка вселяє надію й зміцнює віру. Може, це найсильніше, чого слід ждати від мистецтва, й найпочесніше для художника, коли він відважується творити для народу, торкаючись глибин його історії та культури. Творчість Гуменюка інакше не назвеш, як посвячення, − адже він сам у картині «Посвячення» 1988 року програмує священність клятви на вірність правді і добру, бо інакше людська діяльність у суспільстві втрачає свій сенс», − Володимир Овсійчук, доктор мистецтвознавства.
