«І ми, люди, колись з’явились на цей світ від кохання Землі та Неба», – Лариса Піша.
Людина – це тисячі життів до неї і після неї. Як і дерево – тисячі дерев до і після…
Порушуючи всі можливі закони природи, її межі та кордони, людство відносно нещодавно почало вибудовувати складний конструкт, який ще й досі є переважно декларативним, аніж імплементованим – екологічна етика.
Яскрава представниця Нової української хвилі Лариса Піша усвідомила її з дитинства. Як наслідок у творчості – олюднення тварин (серія «Тварини») і рослин (серії «Русанівські сади», «Квіти кохання»), «оприроднення» чи-то зооморфність та флоріальність людей (серії «Крила», «Політ», «Символи кохання», «Дерево мого роду», «Шрами»). Ми всі взаємопов’язані, взаємозалежні, взаємовразливі, тож маємо бути «взаємокрасивими» у стосунках – без штучного моралізаторства промовляє художниця символічною мовою живопису. До речі, про мораль: любов і кохання, еротизм і чуттєвість, що випромінюють її твори, – це теж про сутність природи і людей, що, безсумнівно, зникли би без незліченних і повсюдних актів творення.
Мисткиня не намагається конкурувати чи змагатись з природою-креаторкою: вона взаємодіє, дослухається, відчуває її. Проте й має силу характеру і міць таланту не міметично наслідувати чи імітувати реальність, а доповнювати – не лише новими образами, але й несподіваними ракурсами і масштабуванням: відсікаючи частини зображень, вона сміливо кадрує композицію, яка стає викликом для уяви глядача; збільшує і максимально наближає об’єкти, ніби надаючи їм екзистенційної ваги.
Художниця майстерно, пристрасно і зачаровано плекає свій магічний й позачасовий Сад. Органічно поєднуючи елементи реального і уявного, дійсного і фантасмагоричного, з легкою посмішкою і відкритими обіймами художниця досліджує світ природи, куди невід’ємно інтегрує людину і її філософію буття.
Метафора саду до життя людини – точна й вічна. Символізм тут наскрізний, багатовекторний, кроскультурний: від архаїчних понять зерна й коріння до значущості наслідків натхненної праці – квітів і плодів; від сакрально-філософського «Саду Божественних Пісень» (Григорій Сковорода) до витончено-інтелектуального «Саду з розгалуженими стежками» (Хорхе Луїс Борхес); від логічного «Троянди й виноград, красиве і корисне» (Максим Рильський) до мудрого «Все у світі росте, цвіте та повертається до свого кореня» (Лао Дзи).
Лариса Піша дивиться на світ із щирою любов’ю – від життєдайної і тендітної квітки до велетенської і крихкої планети Земля. Факт значущості свободи як найвищої цінності та потужної сили вона доводить своїм мистецтвом – щирим і сміливим, пристрасним і вільним.