ХУДОЖНІ ПРОЦЕСИ НА ДОНЕЧЧИНІ 1980-1990-х рр.

Спочатку дещо з історії художнього життя Донеччини ХХ століття. З другої половини 1920-х років до кінця 1930-х в Україні розпочалася індустріалізація, тобто політичний курс на прискорене будівництво соціалізму. Донбас мав великі вугільні родовища, тому і на Донеччині і на Луганщині почали розвиватися спорідненні вугільній інші галузі – металургійна, машинобудівна, енергетична, хімічна, паливна. Небувалий до того в історії людства ентузіазм робочих мас надихав людей на дійсно трудові подвиги в ім’я нікому незнаного комунізму, в який свято повірило і почало будувати новостворена спільність – радянський народ. Відоме усім радянським людям гасло «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися!» явно сприяло молоді у пізнанні світу і напрацьованих ним знань. Нове покоління було захоплено ідеями будівництва першого в світі соціального устрою життя. Навчання для молодих людей стало наче утамуванням давньої спраги – так наполегливо і цілеспрямовано тягнулися вони до знань. І не в останню чергу це стосувалося образотворчої освіти. 

Саме в цей період – у 1920-х – 1930-х роках на Донбасі створюються багаточисленні художні гуртки та студії образотворчого мистецтва, які працювали при новозбудованих клубах та палацах культури різноманітних фабрик, заводів, шахт. Як правило, керівниками в них були випускники мистецьких закладів, імена яких до нас майже не дійшли. Усі бажаючі художньої освіти перші свої ази могли отримати в цих численних мистецьких студіях та гуртках або брати індивідуальні уроки у якогось художника. 

Донецькі художники після закінчення такої студії у зв’язку із відсутністю у Юзівці-Сталіно мистецького учбового закладу вимушені були їхати на навчання в інші міста. З цієї причини ті, хто хотів присвятити своє життя образотворчому мистецтву, їхали до того ж Луганська, Харкова, Одеси, Києва чи Львова. Дехто їхав на навчання до Росії. Якщо в Луганську художнє училище відкрили у 1928 році, то в Юзівці-Сталіно-Донецьку його не було ще наступні 50 років.  Тож умов для створення, формування та розвитку своєї художньої школи на Донеччині на той час просто не існувало. 

Більшість художників виїжджала навчатись до тих міст, де були середні та вищі художні заклади, училища та інститути, а по закінченні навчання так і не поверталась додому. Частина художників по отриманні освіти все ж таки повернулись на свою малу батьківщину. Були і такі, хто не народився, але все життя працював на Донеччині. 

Початок ХХ-го століття з його бурхливими політичними віяннями і революціями в 1910-ті роки, далі – громадянська війна і НЕП, які теж ніяк не могли сприяти художньому розвитку. Не змінилась ситуація навіть і після створення у 1935 році у м. Сталіно оргкомітету Спілки радянських художників Донбасу [3, с. 5]. В цьому ж році відбулася і перша обласна виставка художників Донбасу, яка відкрилась 11 серпня 1935 року [3, с. 5]. Цей рік був особливим для шахтарського краю, де в останній день серпня 1935 року завдяки трудовому почину вибійника шахти Центральна-Ірміне у м. Кадіївка Луганської області Олексія Стаханова народився так званий «стаханівський рух». Цей масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників швидко перекинувся з вугільного виробництва на усі галузі народного господарства. Слава про Донбас гриміла на всю країну. 

Майже через рік до Першого секретаря Сталінського обкому ВКП(б) Саркісова звернувся з листом заслужений діяч мистецтв, професор, директор Всеросійської Академії мистецтв І.І. Бродський, який писав: «Виступаю з пропозицією створити в Сталіно портретну стаханівську галерею – великий художній музей, який має увічнити в творах мистецтва великий стаханівський рух, кращих стаханівців, орденоносців, героїв праці» [9, арк. 139]. До свого листа І.І. Бродський додав свою статтю «В пам’ятниках мистецтва увічнімо великий стаханівський рух» для друку в місцевій газеті. В ній він стверджує: «Пензлем великих майстрів портретистів будуть зафіксовані на полотні в яскравих незабутніх образах видатні стаханівці, чудові люди праці, командири промисловості, техніки, винахідники, видатні відмінники виробництва» [9, арк. 140-141].

У 1937 році в Будинку Держустанов м. Сталіно відкрилась Друга виставка художників Донбасу, на якій було представлено близько 300 творів [3, с. 5]. У 1939 році відкрився Сталінський художній музей, але у 1942 році майже вся його колекція була вивезена до Німеччини. Після визволення Донбасу від німецько-фашистських загарбників під час відновлення економіки відроджувалось і художнє життя краю. Протягом січня – квітня 1945 року в палацах культури шахти «Вітка»           ім. Фелікса Кона та шахти ім. Шверніка експонувалась пересувна виставка творів художників Донбасу [3, с. 5].

«У 1947 – 1949 роках сформувався невеликий колектив художників, які своєю творчістю визначили на найближчі роки особливості подальшого розвитку образотворчого мистецтва нашого регіону. Це живописці Василь Головатий, Іван Кириченко, Євген Грейліх, Іван Лисов, Олександр Прошин; художники театрально-декоративного живопису Володимир Московченко, Едуард Ляхович; скульптори Володимир Костін, Клавдія Водоп’янова, Микола Баранов, Людмила Казанська. Завдяки їхній діяльності 1947 року до 30-річчя Жовтня була відкрита обласна виставка художників Донбасу, на якій представили свої роботи 60 авторів [3, с. 5]. 

Традиції образотворчого мистецтва повоєнних часів знайшли свій розвиток і в 1950-ті роки – за 10 років з 1947 по 1957 рр. пройшли вісім виставок, були видані ілюстровані каталоги, проведені численні зустрічі з відвідувачами. В 1960-х рр. після навчання художники стали повертатись до рідного краю, ще й з інших республік СРСР та різних областей України приїжджають випускники художніх закладів. Саме в цей період, починаючи з самого кінця 60-х років на Донеччині значно пожвавилось художнє життя – в 1968 р. при Донецькому відділенні СХУ було створено молодіжне об’єднання та комісію для роботи з молодими художниками. За 4 роки існування організація збільшилась до 43 осіб.  

«1971 року за ініціативою Донецького обкому комсомолу і молодіжного об’єднання була організована творча група, учасники якої працювали на комсомольських будівництвах, промислових підприємствах, шахтах, колгоспах» [3, с. 7]. Влітку 1972 року головним чином молоді художники працювали на заводах «Точмаш» (Донецьк), «Азовсталь», в Маріупольському Азовському морському пароплавстві, рибколгоспах, Хомутовському степу. В 1974 – 1975 рр. на будівництві стану «3600» заводу «Азовсталь» в Маріуполі вже працювала республіканська творча група. Крім цього, творчі групи донецьких художників можна було побачити в різних містах Донеччини на великих підприємствах – Донецькому металургійному, Харцизькому трубному, Макіївському коксохімічному заводах, на будівництві шахти «Червоноармійська-Капітальна», на Вуглегірській, Слов’янській, Старобешівській ГРЕС, на суднах Азовського морського пароплавства. 

Саме ця нова творча хвиля сприяла в подальшому відкриттю у 1978 році Донецького художнього училища. Тим не менш, донецькі художники, представники різних художніх шкіл – київської, харківської, одеської, львівської, луганської – у 1950 – 1970 роки не змогли сформувати своєї донецької живописної школи. І це зрозуміло. Для формування свого регіонального мистецького стилю відкриття художнього училища замало. Тим більш, що лише у 1990 році Міністерство культури затвердило відділення живопису. Але не вистачало ще таких необхідних складових, як відкриття мистецького вищого навчального закладу, формування педагогічного складу, формування навчальної програми, мистецьких напрямів та принципів, проведення та обговорення художніх виставок, випуск декількох груп як в училищі, так і ВНЗі, а все це разом потребує багато років. Я не впевнена, що навіть сьогодні можна стверджувати, що ця задача вирішена.

Паралельно в ці ж роки створилися творчі зв’язки з художниками інших країн. Навесні 1972 року невелика виставка творів донецьких художників «Донбас в образотворчому мистецтві» вперше була представлена за кордоном, в Німеччині. Діяли і міжнародні творчі групи, до яких входили художники НДР, Латвії, Молдови, Росії, Таджикістану та інших республік СРСР. Завершенням їх праці стала міжнародна пересувна виставка «Друзі в братській країні», яка експонувалася у квітні 1974 року в Берліні, Москві та Донецьку. Група донецьких живописців неодноразово працювала в Бохумі у ФРН. В свою чергу, художники з міст-побратимів Донецька (Польща – Катовіце, Хожув, Тихи, Великобританія – Шеффілд, Німеччина – Магдебург, Бохум) працювали у Донецьку та Святогірську, а також в заповіднику «Кам’яні Могили».

У 1973 році маріупольські художники Олег Ковальов та Євген Скорлупін ініціюють  Всеукраїнський «Меморіал А.І. Куїнджі», а художники Валентин Константинов та Лель Кузьмінков виступають  організаторами  його проведення. «Творчий процес у рамках того чи іншого напряму мистецтва ми розуміємо як ірраціональний акт, не керований свідомістю, де художнім редактором є внутрішня естетика» [6, c. 12]. Це заявили в своєму Маніфесті учасники творчої групи «ХАРБАРБОНД», створеної 1983 році, маріупольські художники Володимир Харакоз, Сергій Баранник та Олександр Бондаренко.

З 1985 року голова Донецького відділення СХУ, народний художник України Віктор Толочко  та відповідальний секретар Володимир Теличко проводили виїзди творчої групи на пленери до державного степового природного заповідника «Кам’яні Могили» (с. Назарівка Володарського району (зараз – Маріупольського) Донецької області), до Святогірського державного історико-архітектурного заповідника, до річки Червоний Оскол на Харківщині, до мису Тарханкут у Північно-західному Криму.

У 1987 році в Маріуполі створюється одне з перших на сході Україні творче об’єднання художників альтернативного мистецтва, яке відрізнялось епатажною творчістю, новаторським підходом до  живопису. Місто тоді ще носило ім’я партійного ідеолога радянської епохи. Громадянський рух щодо перейменування міста та повернення йому історичної назви ще тільки набирав сили. Проте прогресивні маріупольські художники організували тоді своєрідний творчий протест. Саме тоді молоді художники Анатолій Манохін, Євген Золотько, Володимир Харакоз об’єднались для спільної виставкової діяльності. Їх сміливість, в першу чергу, була саме в назві «Маріуполь-87», яку вони взяли ще з не повернутого історичного імені міста. Незабаром їх підтримали Сергій Баранник, Олександр Бондаренко, Людмила Етенко, Анатолій Кальченко, Валерій Крамаренко, Вадим Лановой, Тетяна Лисенко, Владислав Махотін, Світлана Медовник,  Володимир Міски-Оглу, Василь Чапни, Юсеф Ахмед-Фатхі. 

Пізніше до них приєдналися Михайло Гаплевський, Світлана Деренчук, Сергій Кирилов, Олександр Овсянников, Олександр Шпак. У своїй творчості вони шукали нові шляхи в мистецтві, нові засоби вираження, нарешті, іншу (ніж тоді була прийнята) філософію пізнання навколишнього світу» [1, с. 307]. Перша виставка цього угрупування відбулася у вестибюлі Палацу металургів. Виставки групи «Маріуполь-87» пройшли в Донецькому обласному художньому музеї, виставковій залі Спілки художників Латвії у Ризі «Арсенал». Потім виставку маріупольців приймав Київ. В 1991 році група «Маріуполь-87» бере участь у Міжнародній виставці «Україна. Нові імена» у виставковій залі «Мецо-Палас» у Відні. Одна за одною відбуваються виставки в Італії, Франції, Німеччині, вони викликають неабияку цікавість, котра завершується закупівлею живописних творів великими європейськими музеями, фондом Міністерства культури України, колекціонерами.

У 1988 році  за підтримки Донецького відділення Радянського Фонду культури в самому центрі Донецька був відкритий виставковий центр «Авангард», перша виставка якого стала своєрідним викликом консерватизму тогочасного офіційного образотворчого мистецтва. Свої твори представили як початківці у музейній діяльності, так і більш досвідчені автори, як визнані, так і не визнані або напіввизнані офіційним мистецтвом художники: Ангеліна Белікова, Сергій Баранник, Серафім Бочаров, Олександр Бондаренко, Борис Данилов, Людмила Етенко, Анатолій Кальченко, Тетяна Лисенко, Наталія Максимова, Віктор Мануїлов, Владислав Махотін, Анатолій Манохін, Володимир Міскі-Огли, Оксана Миловзорова, Пилип Таралевич, Володимир Харакоз, Василь Чапні. Можна стверджувати, що «на декілька років він став своєрідним оплотом неформальної культури». «Авангард» став не тільки виставковою залою, але й клубом для усіх, хто потребував розкутого творчого спілкування. На вернісажах та обговореннях виставок велися гарячі спори, звучали вірші талановитих поетів, грали гітара та флейта… Душею та організаторами всього цього дійства були Олександр Глумаков, Михайло Тимофеєв, Владислав Шабалін, Сергій Бабич,  Василь Гаркуша. «Авангард» проіснував три роки, але цей недовгий і дуже насічений період для багатьох донецьких художників став епохою самовизначення: прийшов час не чинити опір, а стверджуватись, нести своє мистецтво людям» [2, с. 1]. Його діяльність стала поштовхом для багатьох художників у самовизначенні, подоланні будь-яких внутрішніх перепон в пошуках свого мистецького шляху. Саме «Авангард», з одного боку, відкрив нові імена, а з іншого – дав можливість вже відомим митцям проявити свою індивідуальність і свободу в живопису. 

Дуже показовим для м. Горлівки став 1989 рік, який наче вибухнув мистецьким бумом для мешканців міста. І створив цей бум скульптор Петро Антип. Разом з художником Сергієм Новіковим він організував художню творчу групу «Схід», до складу якої увійшли Костянтин Чудовський та Вадим Лейфер; став одним із засновників галереї «Схід-Арт» у своєму рідному місті; виступив ініціатором та співорганізатором міжнародного симпозіуму зі скульптури в камені. 

В 1995 році  в Маріуполі «відбулося народження гурту «Вікно», до складу якого увійшли  Сергій Кирилов, Вадим Лановой, Олександр Шпак, Олександр Овсянников, Михайло Гаплевський, які зробили звітні виставки про свою діяльність перед маріупольськими глядачами. Перші троє стали членами НСХУ» [1, c. 307].

В 1999 році створюється творче об’єднання «Донецький пленер», очолюване її ініціатором народним художником України Юрієм Зорко. Члени цього угрупування, а це було 18 художників, проводили пленери не тільки в найкрасивіших місцях Донеччини – в заповідниках «Святі Гори» та «Кам’яні Могили», але й на Харківщині на річці Червоний Оскол, в Криму на мисі Тарханкут, на Львівщині маршрутами «Золотої підкови». Це художники Володимир Бауер, Олександр Ворона, Лариса Джарти, Віктор Ендеберя, Борис Ерьомін, Олександр Жанталай, Геннадій Жуков, Віктор Євдокимов, Євген Орликов, Олексій Поляков, Валентина та Володимир Теличко, Григорій Тишкевич, Поліна Шакало, Олександр Шпак. 

Діяльність цих груп, до складу яких входили художники повоєнного покоління, не могла не вплинути на діяльність наступного покоління художників. Активні творчі люди почали ініціювати різноманітні мистецькі заходи, чим начебто підхопили естафету від попередніх майстрів.  Оскільки це вже тема окремого дослідження, просто приведу декілька прикладів. «В останні роки популярністю серед художників користуються нові творчі групи «Святогір’я» (керівник Г. Тишкевич), «Донецьк і донеччани» (керівник Б. Єрьомін), «Південь Донбасу»  (керівник В. Дементьєв) [3, с.12]. У Слов’янську з великим успіхом пройшов Всеукраїнський «Слов’янський симпозіум кераміки – 2001»  (ініціатор – художник  Георгій Беро). Скульптор Петро Антип організував проведення Міжнародного симпозіуму скульптори в камені «Український степ – 2006» у Донецьку; Міжнародного симпозіуму зі скульптури в камені та живопису «Український степ – 2007» у Святогорську та в «Артгалереї 13» у Донецьку; Симпозіуму крижаних скульптур, у 2012 у Горлівці. Протягом 2002 – 2014 рр. діяла ще одна творча група «Співзвучність», до якої входить родина художників Валентина Теличко-Еверт, Володимир Теличко та їх син Василь Теличко-Еверт.

На жаль, від 2014 року донецька земля окупована російською армією, всі напрацьовані творчі процеси порушені. Художники розпорошені по всьому світу, а дехто вже і полишив цей світ. В силу цих обставин значно ускладнилась можливість дослідництва та пошуку необхідної інформації. Тим не менш, всупереч всьому, цю роботу треба продовжувати. Назріла необхідність змінити  помилкові уявлення про донецький регіон, розкрити його великий культурний потенціал.    

Список посилань

1. Буров C. Маріупольська організація Національної Спілки художників України. Художники Донеччини / уклад. Р. Г. Клименко. Донецьк : Промінь, 2008. С. 306–307.

2. Донецкий ветер. 20 лет спустя : каталог выставки / авт. текста М. Третьякова. Донецк : Донецкий областной художественный музей, 2009. 42 с. : ил.

3. Клименко Р. [Художній літопис Донеччини]. Художники Донеччини / уклад. Р. Г. Клименко. Донецьк : Промінь, 2008. С. 3–17.

4. Меморіал А. І. Куїнджі: Всеукраїнська виставка пейзажу, Маріуполь, 4–24 вересня 2007 р. Маріуполь :Центр сучасного мистецтва та культури ім. Архипа Куїнджі, 2007. 33 с. : іл.

5. Симпозиум керамики – 2001, Славянский музей-парк керамической скульптуры : каталог / сост : Н. Попова, Я. Мерзлых. Донецк : Глини Донбасу, 2001. 24 с. : ил.

6. Стрельцова М. «ХарБарБонд». Маріупольський подих свободи. Образотворче мистецтво. 2015. № 1. С. 12–15.

7. Art. Gulfstream presents. Exibition catalogue. Riga, 1991. 43 p. : ill.

8. Бродський І. В пам’ятках мистецтва увічнимо великий стахановький рух. 1936 р. [Стаття]. Державний архів Донецької області. Ф. П-326. Оп. 1. Спр. 612. Арк. 140−142.

9. Бродський І. [Лист до Першого секретаря Сталінського обкому ВКП (б) Саркісова С. А.]. 1936 р. Державний архів Донецької області. Ф. П-326. Оп. 1. Спр. 612. Арк. 139−139 зв.