ОЛЕГ ГОЛОСІЙ – THE ЖИВОПИСЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ТРАНСАВАНГАРДУ

«Сучасник – це той, хто пильно вдивляється у свій час, аби побачити в ньому не світло, 
а темряву. Сучасник – саме той, хто вміє бачити цю темряву, хто може писати, 
вмочуючи перо в темряву теперішнього…» .

Джорджо Агамбен, італійський філософ

Олег Голосій – одна з найбільших і найзагадковіших постатей українського мистецтва 1980-1990-х років. Незбагненний й парадоксальний митець, до якого часто звертаються і чий вплив визнають, однак чиї твори рідко мають змогу бачити в публічних колекціях чи виставках. Рання смерть завжди додає митцеві певний ореол містичності і таємничості. Беззаперечним залишається той факт, що без постаті Олега Голосія мистецький процес того часу був би зовсім іншим.

Він – яскравий представник української «Нової хвилі» та художників групи, що сформувалась навколо майстерень «Паризької комуни» в Києві. Вже до початку 1990-х років Голосій став зіркою української художньої сцени. За своє коротке життя художник створив близько 300 живописних творів, які демонструють самобутність та пошуки альтернативи радянському академізму через створення самодостатнього напряму в живописі, спорідненого зі світовими постмодерністськими течіями, такими як італійський трансавангард.  

Творчість Олега Голосія припала на перші роки становлення українського сучасного мистецтва. Буремні часи, які позначились руйнуванням старої соціально-політичної системи, відходом від радянського академізму та переосмисленням суті мистецтва. У колі художників-експериментаторів Олег Голосій став одним з лідерів. Він пронісся, як комета над землею, і раптово зник у 27 років, залишивши неабияку творчу спадщину. Його роботи стали символом епохи – де панує нестримний порив художньої свідомості та відчуття свободи.  

Зародження «трансавангарду». Соціально-політичне тло

На кінець 1980-х – початок 1990-х років припадають часи «перебудови», аварія на ЧАЕС, занепад радянської доби, здобуття незалежності України. У мистецтві виокремлюється  «Нова українська хвиля» («трансавангард»), на перетині між соцреалізмом та актуальним мистецтвом. Український постмодернізм цього часу неординарний та самобутній. Соціально-політичне тло сприяло розмаїттю тенденцій у мистецтві. Вперше за багато десятиліть було скасовано цензуру у культурі, частково відкриті інформаційні кордони.

У Києві на початку 1990-х вирувало художнє життя,  митці з різних куточків України активно долучалися до цього процесу, серед них і Голосій (який був родом з Дніпра). Плеяда обдарованих і самобутніх – Василь Цаголов, Олександр Гнилицький, Арсен Савадов, Сергій Панич, Валерія Трубіна, Олег Тістол, Костянтин Реунов, Максим Мамсіков, Кирило Проценко, Юрій Соломко, Ілля Ісупов, Ілля Чичкан творили нове мистецтво.

«Трансавангард» – так на початковому етапі називали своє мистецтво художники української «Нової хвилі». Термін запровадив Акілле Боніто Оліва для означення течії в італійському мистецтві кінця 1970 – початку 1980-х років. Великоформатний експресивний постмодерністський живопис Франческо Клементе, Сандро Кіа, Енцо Куккі одразу видався близьким молодим українським художникам. 

Іноді нове українське мистецтво цього періоду відзначають як «необароко трансавангардного типу». Українське бароко – одна з потужних традицій в історії мистецтва країни. Обравши за стратегію постмодернізм, що передбачає цитатність, художники «Нової хвилі» активно використовували у своєму арсеналі фрагменти барокової візуальної мови.

Це був не класичний академічний живопис: більшість полотен створено alla prima, як чистий викид енергії. Суть – досягнути не технічної досконалості,  а чистої «вітальності». Художники змагаються, хто встигне написати більше речей за одну ніч (і Голосій тут – один із перших). Працюючи в традиційній техніці полотно/олія, автори тяжіють до експресії, близької до спонтанного вуличного мистецтва – стріт-арту та муралів, які прийдуть в українське мистецьке поле значно пізніше.

Деконструкція (зміщення сенсів), радикальна еклектика,  палімпсест з культур минулого – це все український трансавангард. Художники «Нової хвилі» розвивалися на тлі переломних складних процесів. Політичні події в часи розпаду ідеологій спровокували мистецтво, яке по суті було «вкрай аполітичним і декларувало відстороненість від соціуму» [1]. Відмова від заідеологізованого мистецтва – головний принцип нової ліберальної культури.

Голосій дуже органічно вписався в колективний рух покоління. Піком цього процесу можна вважати участь у київському сквоті «Паризька комуна», і тому оцінка його творчості невіддільна від усього цього контексту. З іншого боку, його непересічна постать завдяки рідкісній живописній обдарованості виділялася навіть на такому яскравому фоні. Нервовий, пульсуючий характер індивідуальної техніки наскрізь пронизував стрімкий потік його живопису. Творчість Голосія стала символом інтелектуальних пошуків свого покоління й вплинула і на сучасників, і на наступні покоління.

«Вічний підліток». Життєвий шлях

Народився художник 31 травня 1965 року у Дніпропетровську. Його батьки були студентами, які навчалися в Дніпропетровському металургійному інституті й працювали на заводі. З ранніх літ захоплювався малюванням. Помітивши талант, батьки віддали його до художньої школи. У 1980 році він вступив до Дніпропетровського художнього училища. У студентському середовищі він швидко став лідером серед одногрупників. Неспокійний, дуже активний, відкритий для спілкування, Олег володів дивовижною здатністю підкоряти серця усіх, хто його оточував.  За  словами вчителя Леоніда Антонюка («Натюрморт святковий», полотно, олія, 1989 зберігається в ХОХМ), Олег виділявся серед інших студентів невгамовною енергією, якою усіх заряджав та неординарністю. На уроках він не просто змальовував з натури художній об’єкт, а намагався привнести своє особисте бачення. 

Весь час Олег був у пошуках нових знань, які черпав з книг. Із захопленням читав твори Карлоса Кастанеди, Тімоті Лірі, Генрі Міллера, Ернеста Гемінгвея, вірші Шарля Бодлера, Райнера Марія Рільке, а також японські хоку. Захоплювався вивченням античної міфології та біблійних сюжетів. Він рано почав замислюватися про сенс життя, про призначення художника, про роль мистецтва в суспільстві. 

Після випуску з училища у 1984 році Олег Голосій вирішив продовжити навчання у Київському державному художньому інституті на факультеті монументального живопису. Але через рік його забирають в армію (досить важкий період для творчої натури). Повернувшись з армії, Олег продовжив вчитися в інституті, вивчав книги про західне мистецтво 20 століття, передивлявся численні каталоги сучасного живопису та став відчувати тісноту в рамках академічного живопису. Молодий митець, ставлячи під сумнів будь-які догми та правила, почав експериментувати та шукати нову мальовничу мову. 

На межі 1980-х – 1990-х художні осередки в Україні існували відокремлено: переломні мистецькі процеси у регіонах відбувалися ніби в паралельних, не дотичних одне до одного світах. Важливим осередком у Києві став сквот на вулиці Паризької Комуни. Діяльність сквоту припала на складний період повалення «ідолів» і невизначеності, пошуку власної ролі і місця у світі. В ситуації безпритульності художники знайшли прихисток у сквоті, де був створений альтернативний світ. Поступово сквот перетворився на місце тусовки з постійними вечірками, з танцями й піснями до ранку.  Важливими учасниками постійних вечірок були музиканти. Спілкування продовжували колективні перегляди фільмів відомих режисерів (Антоніоні, Вісконті, Спілберга), спільне читання книжок, обговорення ідей, «дружньо-сімейні» перформанси, створення інсталяцій. 

Головним для молодих художників стало те, що вони були іншими, не такими, як попереднє покоління. Свою інакшість митці демонстрували, одягаючи жабо та театральне вбрання, створюючи богемні образи «парижан». Для них сквот став місцем, де творчі експерименти плавно розчинялися в побутовому спілкуванні. Мешкаючи й працюючи разом, художники перебували в однаковій ситуації взаємодій і пошуків та створили таке собі герметичне коло, всередині якого постійно впливали одне на одного. 

Для Олега Голосія цей період і сам сквот – важлива частина життя, яка поєднувала його особисте і професійне життя. Саме тут він створює свої знакові роботи, знайомиться з однодумцями та пише вірші, в яких перш за все звертається до самого себе, до власних переживань та тривог. У картинах з’являються образи з грецької мітології – «Фавн», «Знемога Едіпа», «Атіс». Великий цикл був присвячений християнським сюжетам, де художник осмислює Страсті Христові: «Таємна вечеря», «Ті, що сплять в Гетсиманському саду», «Оплакування», «Благовіст», «Зняття з хреста» та інші.

Майстерні в Паркомуні були величезні, світлі, з багатою ліпниною. Розміри приміщень якраз підходили під формати полотен художників «Нової хвилі». Олег працював розгонисто, йому завжди було мало місця, тому більшість картин – від двох метрів в довжину, а деякі досягають шести метрів. Серед інших художників Голосій відрізнявся нестримною творчою енергією: писав роботи з дикою швидкістю, зафарбовуючи величезні полотна одне за іншим за допомогою пензля, валика або навіть віника. 

У 1988 році Олег Голосій вступив до Національної спілки художників України, щоб мати можливість брати участь у великих виставках. Вагому роль у формуванні творчої спільноти відіграли седнівські пленери 1988 – 1989 років, організовані Спілкою за сприяння Тіберія Сільваші, який на той момент очолював її молодіжну секцію. Саме там трійця Голосій, Гнилицький і Трубіна познайомилися із колегами з усієї України: одеситом Ройтбурдом, закарпатцем Керестеєм, харків’янином Маковим та іншими. 

У жовтні 1991 року нова московська галерея «Ріджина» запросила Голосія провести персональну виставку. Проєкт під назвою «Само-стійне мистецтво» відбувся в Центральному будинку художника в Москві і мав величезний успіх. Експозиційна ідея належала художнику Олегу Кулику. Великоформатні живописні полотна Голосія встановили на рухомі конструкції на коліщатах, якими керували хлопчики-підлітки, одягнені в білі сорочки з метеликами. Вони рухали їх величезною залою Центрального будинку художника, час від часу ненароком зіштовхуючись. На роботах було прикріплено маленькі дзвіночки. Завдяки цьому експозиційному ходу традиційна виставка живописних картин перетворилася на масштабну інсталяцію-перформанс. Важливим було й те, що галерея «Ріджина» підписала з Олегом Голосієм контракт. Він – єдиний художник на Паркомуні, у кого на той час був контракт із галереєю.

Німецький проєкт «Діалоги з Києвом» вийшов з пропозицією зробити виставку художників української «Нової хвилі» в Мюнхені (1992 рік). Резиденція тривала чотири місяці, за які художники повинні були створити роботи для виставки, що отримала надалі назву Postanaestesia. Куратор Кристоф Відеманн згадував, що Олег Голосій майже весь час в резиденції нічого не робив – просто споглядав, а потім за кілька тижнів написав величезну кількість полотен. Для робіт цього періоду характерні легка меланхолійність, фантазійність, створення елегійних пейзажів. Властива цьому циклу «акварельна» манера письма робить живопис майже прозорим, надаючи навіть найбільшим полотнам відчуття легкості. Митець часто звертався до архетипових мотивів, таких як дорога, ліс, самотній острів. Вони ставали для нього виразом дуже особистих пошуків і глибоко екзистенційних переживань. 

У 1992 році Олег Голосій пробув деякий час в Шотландії, в Единбурзі, у галериста Ендрю Брауна, де планував взяти участь в груповій виставці «Ангели над Україною». Повернувшись із закордонних поїздок митець приступає до останнього циклу картин. Останні його полотна синьо-чорні з нервовими спалахами пронизливих біло-жовтих зон. В останніх роботах художник часто звертається до ідеї «ніщо» – чогось невідомого і незвіданого, невивченого, містичного, магнетичного. У його роботах «Чарівний ліхтар», «Над айсбергами», «Хлопчик і комета» більшу частину полотна забирає зображення безкінечного простору, герой на цих полотнах мізерно маленький перед Всесвітом. Ці роботи викликають почуття тривоги, яке охоплює людину, коли вона опиняється перед невідомим.

17 січня 1993 Олег Голосій пішов на прогулянку Києвом, з якої так і не повернувся. Обставини його смерті до кінця не з’ясовані й досі. Його безіменне тіло майже місяць пролежало в київському морзі з позначкою «Іноземець» (художник був одягнутий значно краще, ніж його співвітчизники, адже нещодавно повернувся з-за кордону).

Особливості творчості Олега Голосія. Сила особистості

Голосій був надзвичайно мінливим художником. Творче кредо сформулював у епіграфі до свого першого каталогу у 1990 році: «Жити без «чому» й «навіщо», у самозабутній щиросердності експресії». Вчитель Леонід Антонюк казав про свого талановитого учня: «Олег – дитя свого часу. Він завжди хотів бути на грані, на гребені нового. Він природжений митець». Про його творчість можна говорити як про живописну нестримну стихію, експресію, сплеск. У характері роботи ніби криється передчуття ранньої смерті і бажання встигнути зробити якомога більше. 

Художник на зорі 1990-х зумів занурити глядача у свій вигаданий поетичний світ, часом інфантильний, казковий, часом не по-дитячому тривожний, з одвічним страхом буття і небуття водночас, навіть страшний, світ індивідуальних міфів, де живуть вигадані ним персонажі, в тому числі зооморфні: Сергій, Микола Берьозкін, слоники Ломтик та Славний («До Сергія», «Смерть Миколи Бєрьозкіна», «Назустріч один одному», «Трагедія молодого горобця», «Зайці, що літають»). У його роботах взагалі багато образів слоників, зайчиків, кроликів. Дитячі образи пронизують творчість: «Шість слоників», «Білі слоники», «Слон і сонце» тощо. Олег й себе називав Слоном, а у підписі домальовував хобот. 

Дослідники творчості митця зазначають: «…слони у Голосія виникають як нав’язливі кадри зі снів з нереальними пейзажами чи то як галюциногенні образи, які переслідують…» [1]. Самотність, смерть, незвідане, несвідоме – головні теми для художника.  Певний сомнамбулічний транс, пограничний стан, сновидіння – те, завдяки чому його картини з’являлися на світ. Іноді Голосія навіть називають «аватаром нічного бачення» [2].  

Постійно знаходився у подорожах, інколи несподіваних: Москва, Санкт-Петербург, Кишинів, Тбілісі. Де би не був, він завжди притягував увагу до себе, зацікавлював колекціонерів, підкорював критиків різних країн. Після поїздок він завжди привозив нові твори, був переповнений емоціями, ідеями, планами. В творах вирує життя, де міфологічне наповнення власного світогляду переплітається з сучасними інноваціями. Потік його живопису нагадує кіноплівку, де проходило цікаве видовище, наповнене казковими сюжетами, правдивими історіями, які перетворювалися в метафоричні композиції. Він справжній художник «внутрішнього потоку»: нав’язливі думки, побачені, підглянуті, інтуїтивно запозичені образи. Водночас йому було притаманне гостре відчуття самотності та споглядання життя, часто звучать екзистенційні питання про буття, сенс життя, призначення мистецтва: «Ельбрус», «Монологи», «Очі».

Харизматичний і неординарний, митець прямо чи опосередковано впливав на оточення, заряджав на особливий лад лише своєю присутністю. І спогади сучасників це підтверджують. «Його регіт… Він міг завестися і реготати кілька хвилин до хрюкання, і, звичайно ж, співрозмовник заражався й теж не міг зупинитися. А потім він міг кліпнути якоюсь жаринкою смутку в глибині очей і стати дуже серйозним. Щоб розреготатися знову. Це у нього було. Такий нелюдський, а якийсь трансцендентний смуток…» [3]. 

«Сказати, що Олег був незвичайною людиною – не сказати нічого. Це була екстраординарна особистість… Йому була властива спонтанність, одночасне перебування в спокої і в бентежному русі. Для нього була звичною ситуація проходити повз вокзальних кас і сісти на потяг в будь-якому напрямку», – згадує Валерія Трубіна. Взаємовідносини з Голосієм вона порівнює з космічним явищем, де в їхній бінарній системі Олег був зіркою, що оберталась з більшою швидкістю, а його внутрішній енергетичний потік був значно інтенсивнішим, ніж у всіх з їхнього оточення [4]. 

Його блокноти списані й наповнені депресивними думками і з їх прочитанням стають більш зрозумілі десятки живописних робіт, в композиції яких – клаустрофобні простори, в яких не може поміститися людина. При цьому він розуміє, що фрустрація та сплін і є двигуном творчості: саме екзистенційні лабіринти змушують його писати без перестанку. Для нього не важливий витвір мистецтва, а процес творення. Мистецтвознавці відзначають: «…творчість Олега Голосія – це пильне вглядання в себе, уважне, глибоке, часом зневажливе, іноді трохи патетичне, але майже завжди серйозне…» [5].

На початку 1990-х років художні винаходи Голосія, його погляд і підхід до живопису вплинули на багатьох авторів художньої сцени. Серед них: Олександр Гнилицький, Ілля Чичкан, Максим Мамсіков, Валерія Трубіна, Дмитро Дульфан. Ранній комерційний успіх Голосія також створив певну модель й орієнтир для авторів. Фактично Голосій стояв біля витоків українського сучасного мистецтва (contempopary art).

Картини сповнені особливою психоделічною атмосферою (психоделіки відіграли трагічну роль у його долі). На основі цих полотен брати Алейнікови навіть зняли мультфільм «Історія кохання Миколи Березкіна» (1994). Це так зване «паралельне кіно» – незалежне, вільне, від цензури та радянських кіностандартів мистецтва. Смерть Олега Голосія стала  шоком і травмою для покоління «Нової хвилі». Водночас, вона ознаменувала згасання руху київського сквотерства. Він був ніби головною сполучною ланкою цього руху, центром тяжіння. 

1993 року Олег Сидор-Гібелінда в газеті «Культура і життя» опублікував статтю «Ля Коммюн парізьєн, або Симфонія розкладу», у якій констатував, що «Паризька комуна вмерла, загинула, сконала, скінчилась…» [6]. Її кінець він датує смертю Голосія – Моцарта Паркому, Слона, «Чудового підлітка або Вічного підлітка», співочого дрозда тої самої нової, весняної епохи. Обставини смерті художника,  повною мірою так і не з’ясовані дотепер, зміцнили образ романтичного героя та сприяли подальшій міфологізації особистості художника. Однак судячи з творчої спадщини, це був один з найбільш талановитих і щирих художників складного буремного часу. Без його творчості складно оцінити весь період українського трансавангарду. Він був справжнім Сучасником. Побачив, відчув темряву власної епохи і створив неймовірні роботи із цієї темряви. 

 Література

1. Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище. — К.: Publish Pro, 2018. – 208 c.

2. Виктория Бурлака. Эстетическое бессознательное. Живопись Олега Голосия. – ART
UKRAINE [Електронний ресурс]. – 26.04.2016. – Режим доступу до ресурсу: https://artukraine.com.ua/a/esteticheskoe-bessoznatelnoe-zhivopis-olega-golosiya/ 

3. Про Олега Голосія. Спогади Аркадія Насонова. МІТЄЦ. Сучасне мистецтво України [Електронний ресурс]. — 20 грудня 2019. — Доступ до електронного ресурсу: https://mitec.ua/ob-olege-golosi/

4. Валерія Дегтярьова. Олег Голосій: Прискорення 9,8 м/с [Електронний ресурс]. – Доступ до електронного ресурсу: https://artarsenal.in.ua/wp-content/uploads/2019/08/Degtyarova-Valeriya.-OLEG-GOLOSIJ-PRYSKORENNYA-98-MS.pdf 

5. Олег Голосій. Живопис нон-стоп. — К.:ДП «НКММК «Мистецький арсенал». — 2019. — 248 с.

6. Олег Сидор. Ля Коммюн парізьєн, або Симфонія Розкладу/Олег Сидор//Культура і життя. 1994. — 13 серпня (номер 29). 

Ілюстрації

1. Олег Голосій. ПОТРІЙНИЙ АВТОПОРТРЕТ. Полотно, олія. 1991. https://www.wikiart.org/uk/oleg-golosiy/potriyniy-avtoportret-1991

2. Олег Голосій. ЗАЙЦІ, ЩО ЛІТАЮТЬ. Полотно, олія. 1991. https://www.wikiart.org/uk/oleg-golosiy/litayuchi-zaytsi-1991

3. Олег Голосій. ТІ, ЩО СПЛЯТЬ У ГЕТСИМАНСЬКОМУ САДУ. Полотно, олія. 1989. https://www.wikiart.org/uk/oleg-golosiy/ty-shcho-splyat-u-gefsimanskomu-sadu-1989

4. Олег Голосій. ЖОВТА КІМНАТА. Полотно, олія. 1989. https://www.wikiart.org/uk/oleg-golosiy/zhovta-kimnata-1989

5. Олег Голосій. НАД АЙСБЕРГАМИ. Полотно, олія. 1991. https://www.wikiart.org/uk/oleg-golosiy/nad-aysbergami-1991