Біографія
Михайло Іванович Красник (народився 1959, с. Родатичі, Львівської обл.) – живописець, графік, реставратор.
1986 – 1993 – член мистецького товариства «Шлях»; від 1994 – член Національної спілки художників України.
1975 – 1978 – брав приватні мистецькі уроки у Степана Труша.
Від 1977 працює художником-реставратором у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові.
Від 1980 – учасник всеукраїнських та міжнародних мистецьких виставок.
Живе і працює у Львові.
Один із основоположників семіотичної абстракції й асамбляжу в українському мистецтві.
Поєднує техніки офорта і ліногравюри, уводить елементи колажу; використовує прийом зіставлення контрастних тонів, найтонші нюансування відтінків однієї барви. Живописні роботи вирізняються абстрактністю, зверненням до архаїчної символіки та народного мистецтва (у композиції відчутний вплив народної вишивки).
Непереборне бажання стати художником у Михайла не зникло навіть після шістьох невдалих спроб вступу до художнього вишу. Інший би розчарувався і розпрощався із своєю мрією, але тільки не Красник. Спершу він працює лаборантом у музеї, де наочне, а не за репродукціями знайомство з мистецькими творами просто приголомшує хлопця. За порадою досвідчених колег починає жадібно студіювати фахову літературу. Наступний етап – помічник реставратора, а після відповідного навчання – кваліфікація реставратора.
Михайло Красник: «Все моє мистецтво – декілька вдалих людей, декілька вдалих ситуацій, ну і решта вже від тебе залежить, як ти з цим дасиш собі раду, як ти будеш жити. Може й добре, що я не поступив до інституту, бо він мені не зайняв часу… Для мене головне робити те, що я відчуваю. Я можу робити те, що я не хочу. Але є така штука, як совість. Когось іншого можна обманути, але ж я буду знати, що робив не те, що хотів, а кон’юнктуру. То я буду грішити перед самим собою в мистецтві, яке єдине для мене є чисте поза всім? В єдиному, де я чуюся незалежним? Бо я залежний від часу, від роботи, від обставин, від трамваю… А в мистецтві я незалежний. Тут можна собі дозволити все. Тут ти робиш, що хочеш. А як вже то сприймають, то інша справа. Всім не догодиш… Спершу я малював «нормальні» натюрморти і вважав, що коли сусідка прийде, а я намалюю яблуко, і вона скаже «о, як живе» – то це буде вершина мого мистецтва, я на тому зупинюся, мені більше нічого не треба. Ну, намалював, ну, прийшла, ну, сказала… І я відчув, що мені замало цього. Як би гарно я не міг відтворити природу – все одно «переплюнути» її я не можу, можу тільки наблизитись…».
