Біографія
Олег Терентійович Мінько (1938, м. Макіївка, Донецька обл. – 2013, м. Львів) – живописець, монументаліст, педагог. Батько художниці Ірини Мінько-Муращик.
Від 1962 – учасник мистецьких виставок.
1965 – закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, викладач – Карло Звіринський.
1970 – член Національної спілки художників України.
Від 1982 – працював у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва: 1990 – 1993 – декан факультету художнього ткацтва, від 1991 – професор, завідувач кафедри художнього текстилю.
2009 – народний художник України.
Жив і працював у Львові.
«Творчість українського художника-постмодерніста Олега Мінька цілковито закреслює міф про суцільний «соціалістичний реалізм» українського живопису радянської доби. Мистецтвознавці вважають, що постать Мінька, котрий поєднав у своїй творчості експресіонізм з українським традиціоналізмом, дуже цінна для розуміння сучасного мистецтва. Видатний Карло Звіринськкий визнавав: «Мінько для мене унікальний художник. На Галичині ніхто так не малював, у світовому малярстві теж не бачив нічого подібного», – Світлана Єременко, письменниця, авторка книги «Живопис як молитва».
Однокурсник Олега Мінька, народний художник України Іван Марчук згадував: «Олег помітно вирізнявся серед студентів. Він був настільки своєрідний, його експерименти з формою були такі незвичайні, що ми навіть розгубилися і не знали як це все сприймати». Студенти, які прагнули вільно творчо працювати вивчали здобутки українського та світового мистецтва, шукали нові виражальні засоби, влаштовували «квартирні виставки», ділилися своїми здобутками, обговорювали новітні тенденції європейського мистецтва. Про це стало відомо спецслужбам і почались виклики до КДБ. Все це вплинуло на психологічний стан Мінька, і він замовк на шість років. Повернувся художник до творчості наприкінці 1980-х років, коли почали відбуватись суспільно-політичні зміни в Україні.
«Макрокосмос Олега Мінька – це система знаків, фігур, які творять окремі композиційні сюжети, призначення яких – зберегти та донести до сучасників певну інформацію. Оперуючи чистою формою, що диктується знаковою функцією, митець активно поєднує в композиціях космогонічні символи (хрести, кола, ромби, крапки) із зооморфними (птахи, звірі) та антропоморфними елементами, повертаючи їм первісне значення.
Не декоративність, що перетворює символи на беззмістовне кліше, руйнуючи їх зворотні зв’язки, а глибокий емоційний зміст, правдиве уявлення людини про самих себе, криється за цією багатогранною образною символікою. Як своєрідні інформаційні коди в сучасній інтерпретації сприймаються вони у творах Олега Мінька. Крім того, регенеративна функція із зображенням внутрішньої структури символу відтворює багатий духовний світ художника, розкриває грані його, ще до кінця непізнаного, таланту та творчого обдарування.
Символічний лад мінькових полотен – це синтез чуттєвого й надчуттєвого, єдність уяви та розуму. Замість фабульно-мотиваційної, відображальної концепції він пропонує нове розуміння формальних цінностей мистецтва. Об’єктивізувавши архетипні свідомості, у рамках етнічного й національного, через зв’язок з попереднім індивідуальним досвідом Олег Мінько уможливив вираження позараціональних констант світобачення і виявив реальний контекст національної образотворчої традиції», – пише Лілія Шпирало-Зопоточна, мистецтвознавиця.
