Біографія
Дмитро Григорович Стецько (1943, с. Полонна, нині Польща – 2017, Тернопіль) – живописець, графік, скульптор.
Від 1973 – мешкав у Тернополі.
1971 – закінчив Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. І. Труша, відтоді учасник численних міжнародних та національних виставок.
1971 – 2003 –працював художником Тернопільського художньо-виробничого комбінату.
Від 2003 – на творчій роботі.
1990 – член Національної спілки художників України.
1990 – організатор і перший голова гурту художників «Хоругва» (Тернопіль).
1992 – 1995 – член редколегії журналу «Образотворче мистецтво».
1993 – вийшов з Національної спілки художників України за власним бажанням.
Жив і працював у Тернополі.
«Вмію дивитись на себе збоку. Мені властиві муки творчості, в яких нема романтизму. Коли сідаю біля мольберта, забуваю про все погане. За своєю суттю я є вічний мораліст…Кожного митця щось збуджує: одного – шалена пристрасть закоханості, іншого – алкоголь, третього – ще щось. Я, до прикладу, ніколи не зміг би жити за кордоном, адже там немає особливих проблем. У мене ж вони були все життя і стали нормою. Без мук і без творчого пошуку мистецтва не може бути! Інколи видається, що моєю рукою водить Господня сила, тому за все зроблене і народжене постійно дякую Всевишньому…Мистецтво, як талант, життя, доля, є великою загадкою», – розмірковував про мистецтво Дмитро Стецько.
Талановитий живописець і скульптор Дмитро Стецько був переконаний, що мистецькі твори призначені не лише для естетичного споглядання, а мають нести інтелектуальне, філософське навантаження. Він не визнавав кон’юктури, усіляких нагород, відзнак, регалій, не терпів примітивності, награного патріотизму. Його двічі хотіли висунути на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка, але він завжди відмовлявся.
За натюрморт, де було зображено зім’яту радянську газету на потрісканій землі та сліди босих ніг, його позбавили майстерні. За радянської доби його творчість не вписувалась в рамки офіційного єдино визнаного методу – соцреалізму. Твори Дмитра Стецька – це своєрідний синтез національної культури та сучасних мистецьких пошуків.
Як фреска сприймається картина «Ми з деревом пов’язані були» (полотно, олія, 1993, до колекції ХОХМ закуплено у автора у 2007 році). Художник якимось дивним чином викликає у нас подвійне почуття. З одного боку схилені голови свідчать, що і жінці, і чоловікові важко нести дерева. А з іншого – вони так легко їх тримають у руках. Ніби це зовсім не дерева, а, скажімо, добра доля. Зачіска «а-ля кульбабка» у чоловіка, якісь по-дитячому насуплені обличчя та теплі пастельні кольори налаштовують на ліричний і водночас дещо веселий настрій. А може, то дерева-люди? Погляньте, як міцно вони стоять на землі, неначе в неї вросли. Щодо живописної мови, то зображення площинне, узагальнене, відсутня зайва деталізація, тобто можна говорити про авторську інтерпретацію засад школи Бойчука.
