Біографія
Дмитро Вадимович Кавсан (1964, м. Київ – 2024, м. Київ) – живописець, автор інсталяцій.
З 1987 – учасник численних виставок в Україні та за кордоном (Київ, Бонн, Відень).
1990 – 1994 – член художньої групи «Паризька комуна».
1991 – закінчив Київський державний художній інститут, факультет монументального живопису, майстерня Миколи Стороженка. Приватно навчався у Анатолія Лимарєва та Віктора Зарецького.
2006 – член НСХУ.
Жив і працював в м. Київ.
Яскравий представник українського постмодернізму. Митець створював акварелі, естампи, шовкографію. Автор пейзажей, натюрмортів, портретів, тематичних полотен в реалістичній манері. Працював в традиціях трансавангарду, постмодернізму, сюрреалізму, ліричної абстракції, психологічного абстракціонізму. «У його творах простежується «голландська» любов до речей, англійський сплін, французька манерність, романтичний баталізм і реалістичний анімалізм» (Світлана Петровська).
Дмитрові Кавсану притаманні живописна майстерність, глибокі знання в галузі світової історії та історії мистецтва. Картини художника життєстверджуючі, відзначаються яскравим колоритом, насичені світлом. Мистецтвознавець Олексій Тітаренко назвав Кавсана «людиною понад течіями та напрямками. Він – одинак, божевільний мандрівник у часі, котрий не бореться за своє місце під сонцем». Більшість робіт до 1993 року створено в рамках пластичної системи українського трансавангарду з притаманними йому експресивною манерою письма та психоделічними, історичними і міфологічними сюжетами.
Творчий підхід автора – це іронічна і яскрава ілюстрація боротьби «хуліганських» поривів думок із традиційними канонічними догмами. Художник намагався вивільнити власні химери на полотні прийомами, кардинально відмінними від академічного живопису. «Непоєднуване – поєднується», – запевняв глядача художник, – «особливо коли йде мова про дитячу здатність змішувати все, що тобі дійсно подобається, все, що ти любиш. Спершу в уяві, а потім – на полотні у спосіб, переконливість якого, сказати б, інфекційна: що-що, а відстороненого здивування ці сюжети не викликають, залишаючи замість нього щось на зразок чистого захвату від споглядання речей та явищ безвідносно, безсенсовно, чисто і однозначно прекрасних».
