Біографія
Олександр Анатолійович Гнилицький (1961, м. Харків – 2009, м. Київ) – живописець, графік, мультидисциплінарний художник, «піонер» українського відеоарту.
1980 – закінчив Харківське державне художнє училище, факультет театрально-декораційного живопису.
1981 – 1988 – навчався на кафедрі монументального живопису Української державної академії мистецтва, педагоги – Юрій Чеканюк та Микола Стороженко. Відтоді учасник регіональних, національних і міжнародних виставок.
Від 1980-х – займався інсталяціями й відеоартом.
На початку 1990-х – активний учасник київського арт-сквоту «Паризька Комуна».
1996 – разом із художницею Лесею Заяць заснував Міждисциплінарну культурну організацію та мистецьке угруповання «Інституція нестабільних думок», в межах якої опановував нові для українського мистецтва форми медіа: відео, інсталяцію, перформанс.
2007 – представляв Україну на 52-й Венеційській бієнале.
В останні роки жив і працював у Києві і Мюнхені дизайнером продукції для телебачення та кіно, а також митцем анімації.
Жив і працював у м. Київ та м. Мюнхен (Німеччина).
Учасник київського арт-сквоту «Паризька Комуна». Як живописець працював в естетиці трансавангарду та гіперреалізму. Протягом свого творчого шляху, окрім живопису, автор звертався до найрізноманітніших видів, жанрів і технік. «Він усотував такі різновекторні й однаково болючі, нерідко травмуючі енергії і перетворював, перевтілював їх у медитативні, дуже тонкі й довірливі твори» (Олеся Авраменко). За трансавангардного періоду його життя зазнало кілька модифікацій: «кучерявий стиль», зелений «живопис хвиль», чорно-біла гризайль, «дитячий дискурс».
«Магія світла й тіней вабила, чарувала й відкривалася йому. Переломлення світла у дзеркалах і дзеркальних об’єктах, здається, відкривали йому світ у повнішому вимірі й усюди він знаходив себе. Всі його «зустрічі» та співпраця з відео, медіа зовсім не були натужним прагненням опинитися «в руслі», як траплялося з колегами, він сам творив річище для власного творчого току. Ніяка техніка, ніякі цифрові технології врешті не владні були відібрати з його рук пензель чи відштовхнути від полотна. Сам досвід роботи з новітніми технологіями перетворювався на інструмент переважно живописного висловлення», – пише Олеся Авраменко.
