Біографія
Роман Васильович Жук (народився 11. 04. 1955, с. Остриня, Івано-Франківська обл.) – живописець.
1978 – закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, викладачі – Юрій Дворник, Карло Звіринський.
1978 – 1982 – працював викладачем кафедри живопису Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.
1987 – член НСХУ. Відтоді – учасник національних і міжнародних виставок. Персональні – у Львові (1989, 1996), Гаазі, Нідерланди (1991–92), Амстердамі, Нідерланди (1992–93), Києві (2006, 2009, 2020), Одесі (2021).
Від 1991 – живе і працює у Львові та Амстердамі (Нідерланди).
Роман Жук стояв у витоків сучасного українського мистецтва наприкінці 1980-х. Самобутня живописна манера, сформована протягом 1990-х, ґрунтується на ретельній проробці площини полотна, на перетворенні традиційних жанрів (натюрморту і портрету) на загадкові оповіді, «приправлені» сюрреалізмом в дусі Рене Магрітта і Макса Ернста. Для творів характерні зіставлення контрастних, насичених кольорів і відтінків та плями локального кольору. Його творчість – це напівнатяки, напівпогляди, напівжести, напівракурси, недоговореність, за чим слід розгледіти цитату, емоцію, контекст.
«Роман Жук прив’язує своє становлення до «школи Звіринського». Однак, попри всю повагу до маестро Карла Звіринського, який дійсно ставив мистців на ноги, шлях Жука парадоксальним чином полягав не у ствердженні модерну, а у його доланні – тобто доланні Звіринського. Очевидно, що він із цим справився успішно. Жук, попри те, що пройшов школу авангарду, «школу Сельського / Звіринського», на переломі 1980–90-х років став самостійним і вже трансавангардним мистцем», – зазначає мистецтвознавець Тарас Возняк.
Отримавши широке визнання наприкінці 1980-х років на хвилі зацікавлення українським трансавангардом, брав участь у легендарній виставці «Молодість країни» доби Перебудови у московському Манежі, у седнівських пленерах і виставках «Совіарту». Мав змогу їздити до Європи, проводити виставки в Амстердамі, який згодом обрав місцем свого проживання. В країні Рембрандта і Вермеєра дивна витонченість Жука припала до душі: вже з початку 1990-х він брав участь у нідерландських виставках під визначенням «голландський магічний реалізм».
У колекції Хмельницького обласного художнього музею зберігається 6 ранніх творів Романа Жука: «Натюрморт на білому столі» (1984), «Нічний пейзаж» (1987), «Пейзаж» (1987), «Дорога» (1987), «Портрет Натії» (1987), «Жіночий портрет» (1988). Роботи були закуплені безпосередньо у автора у 1988 році. Науковиця ХОХМ Марина Заславська пише: «У Романа Жука власний погляд на світ і мистецтво, і знайдений та відшліфований власний творчий почерк. Він працює в манері «повільного живопису»; живописна поверхня переважно гладка, майже емалева, позбавлена агресивного пастозного рельєфу. Ефект глибини й матеріальності досягається за рахунок нанесення численних напівпрозорих лесувальних шарів, крізь які проступає нижній кольоровий ґрунт. Ця техніка дозволяє автору досягти внутрішнього сяйва предмета, коли світло не просто падає на фігуру ззовні, а ніби випромінюється з її глибини. Визначальна стилістична риса робіт Романа Жука – це відмова від композиції задля концепції. […]
Щодо портретів, то Роман Жук повністю відмовляється від реалістичного чи психологічного портретування в класичному розумінні цього слова. Обличчя персонажів підкреслено ідеалізовані, інколи нагадують порцелянові маски венеціанського карнавалу. Портрети людей – близьких, друзів, жінок, не завжди гарних, але завжди з особливим поглядом чи виразом обличчя. […] Погляд моделі у творі «Жіночий портрет» (полотно, олія, 1988) не конфронтує з глядачем відкрито – він ніби проходить крізь нього, залишаючи відчуття дистанції. Полотно не «розповідає» про людину, а створює атмосферу її невимовної внутрішньої присутності. Відсутність детального контексту концентрує увагу на пластиці рук, нахилі плечей, овалі обличчя та взаємодії теплих і холодних відтінків червоного, м’якому розсіяному світлі. Колір у творі виконує не описову, а концептуальну функцію: червоний тут не декоративний, – він тотальний, майже абсолютний, подібний до середовища. Обличчя позбавлене очевидної міміки, але саме ця стриманість створює сильний психологічний магнетизм. Автор ніби прагне не зафіксувати людину, а передати стан її присутності у просторі емоцій. Тут відсутня традиційна портретна «соціальність»: немає атрибутів статусу, середовища, ролі. Є лише людина і її внутрішній стан.
Всі твори Жука різні, проте, всі вони впізнавані: їх відрізняє особливий авторський стиль. Простір його картин – це вимір, де предмети та фігури вирвані з реального побутового контексту. Традиційні жанри натюрморту, пейзажу чи портрету трансформуються, а предмети втрачають свою утилітарну функцію і стають символами-знаками. Його візуальна мова провокує глядача шукати приховані сенси і спонукає до власної інтерпретації».
