Інформація про твір
Полотно «Пам’яті Амадео Модільяні» (полотно, олія, 1984, надійшло до збірки СОХМ у 1988 році) відноситься до початку творчого становлення, про це свідчить манера живописного письма й обрана автором тема. У композиції крупним планом подано поколінне зображення чоловіка в білій сорочці та чорному піджаку. Перед ним на першому плані – стілець, на якому стоїть чарка та висить одяг. Деформоване обличчя чоловіка вписано в раму, що зрізає верхню частину його голови. На червоно-коричневому тлі, за спиною головного персонажа, обабіч – два великі підрамника з портретами – жінки (ліворуч) і чоловіка (праворуч). Вони слугують фоном, виступаючи в якості підказки щодо особистості головного героя картини. Усі портретні зображення стилізовані, вирішені площинно. Центральна фігура має умовно деформовані, витягнуті риси обличчя. Інші фрагментарні маскоподібні портрети навколо – відлуння спогадів про творчість Модільяні.
Переважають темні чорно-червоні й коричневі тони з контрастними темними акцентами. Червоний формує емоційне поле картини, асоціюючись із напругою, пристрастю, внутрішнім драматизмом. Колір виконує не стільки описову, скільки психологічну функцію. Живописна поверхня щільна, пастозна, з помітною фактурою мазків. Це додає матеріальності образу, підсилює експресію. Мазок часто грубий, ритмічний, підпорядкований загальному емоційному звучанню. Простір ущільнений, фрагментований. Розміщення інших облич навколо головного персонажа створює ефект замкненого, психологічно напруженого середовища. Відсутність глибокої перспективи підсилена декоративністю і площинністю. Робота є яскравим прикладом експресивного модерністського живопису з виразними рисами експресіонізму та примітивізму, де використана деформація форми й пропорцій, площинність, спрощення, умовність через узагальнення зображень.
Картина може інтерпретуватися як роздуми про внутрішній світ митця. Множинність облич натякає на роздвоєність особистості або взаємодію різних психологічних станів. Панич відмовляється від реалізму на користь глибокої психологічної експресії, створюючи образ людини як складного і суперечливого представника мистецького середовища. Це твір, де немає гри. Є спроба втримати щось, що зникає. І живопис стає майже жестом пам’яті – нестійким, розмитим, таким, що не фіксує, а стирає.